Ліс полохався, коли крізь чагарники звіриними стежками пробирався мотоцикл лісничого, буксуючи в котелебинах, надмірно ревучи на підйомах: вивірки й куниці спиналися на верховіття дерев і з безпечної висоти придивлялися до дивовижі, що кадила чадним димом; шугали в нетрі чубаті одуди, крикливі сойки й червоногруді снігурі; бобри ховалися в потоках за греблями й загатами; борсуки заповзали в нори; дикі кабани втікали в глибокі ізвори, а рись припадала всім тілом до гілляки, що нависла над путівцем, і вагалася – а чи б не плигнути на спину нахабному зайді, що он мордується внизу на гримучій машині, та й вп’ястися зубами в потилицю, і тільки головаті сови з мудрим виглядом спокійно дивилися на горбатий виворотень, з-під якого пан Онуфрій витягав немічних вовченят і запихав їх до мішка.
З густого чагарника, що закривав від язвинівського провалля галявину на високому плато, сторожко позирала вниз олениця Сурма: вона давно вибрала цю м’якорунну поляну для нічлігу й спочинку після щоденного походу в глибину Матіївського лісу. В тих походах мати навчала сина лісової мудрості й обережності: безкінечно довга просіка вела до просторого тирловища, куди щороку збігалися з усіх лісових закутків олениці на осінній рев, і оленятко, в якого над лобом щойно показалися пухнасті горбочки, мусило знати дорогу до стада лісових красунь і непомильно прибігти на їхній вимогливий поклик, коли вже з тих нікчемних горбочків виростуть розкішні роги, тіло наллється мужеською силою, а з-під черевини вихопиться в нестримній хіті могутній прутень, – мусить змалку знати цю дорогу її син і прийти на тирловище, коли настане його пора, перемогти суперника, запліднити зголоджене стадо олениць, дати життя новому поколінню росохатих маралів і стати їхнім ватажком.
Та поки що оленятко швидко втомлюється походами і все кличе маму до заповітної галявини, де можна спокійно нассатися молока з вимені, а теж поскубати молодої травиці й урешті заснути, вмостившись під теплим животом матері, коли вона ляже відпочити й почне вилизувати м’яку шерсть оленяти.
Для олениці Сурми гуркіт мотора не був страшний, вона зовсім не боялася лісничого Онуфрія – він ніколи в оленів не стріляв, проте завбачливо ховалася в глибині чагарника, як тільки лісничий ставив скраю галявини мотоцикла й сам скрадливо спускався в язвинівську западину. Нині вона уздріла, як він сягає рукою під виворотень і виймає звідти одного за одним вовченят; Сурма проймалася вдячністю до пана Онуфрія, бо ось та вовчиця Гава, яка тепер метушиться біля лігвиська й люто блимає жовтими очима, а чомусь не сміє напасти на ворога, взимку вирушила б із своїм виводком на лови, і хтозна, чи змогла б Сурма з малим врятуватися втечею. Та вже немає виводка, добрий лісничий, можливо, врятував тепер її з сином від неминучої смерті взимку.
Пан Онуфрій вибрався з провалля на плато, олениця з оленятком забилася глибше в чагарник: хай не звикає малий до людського духу, то дух зрадливий, він неволею тхне…
Проте Маралові став цікавий цей двоногий звір, він виплигнув із чагарника, щоб зблизька придивитися. Олениця подалася слідом за дитям, однак на краю заросляка зупинилася, не передбачаючи небезпеки, тільки висунула з кущів голову, пильно слідкуючи за поведінкою лісничого.
А той залюбувався малим: таких червоношерстих оленят він ще не бачив у своєму лісі, видно, колись занеслося сюди сім’я маралів із сибірської тайги. Оленятко було незвично красиве, якесь інше, й лісничий назвав його Принцом Маралом, зрештою, він давав наймення всім звірам у Матіївщині, й узяла пана Онуфрія охота завести малого у свій заповідник і приручити – він поклав у човник мотоцикла кропив’яний мішок, у якому вовтузились і скавуліли вовченята, й, ступивши крок уперед, простягнув руку, усміхнувся й поцмокав до оленяти.
Це насторожило оленицю: з якого то дива мав би лісничий заманювати лісову дичину; ви, двоногі, живіть собі окремо, а нас не чіпайте, не зваблюйте вільного звіра духом ситості й неволі – знала ж бо Сурма, що в березовій загорожі лісництва метушаться в койцях навіжені вовки, а бурий Вуйко моцує лапами ґрати, та розвести їх, щоб вийти на свободу, не має сил, і дикий кабан марно риє сікачами долівку в своїй кучі; стривожилася Сурма від передчуття, що довірливому дитяті може сподобатися підступне прицмокування лісничого, й воно піде за ним або хоч пізнає дорогу до березового гаю, й закортить йому колись наблизитися до нього на небезпечну відстань.