А лісничий сягнув рукою до кишені куртки й, набравши в кулак кришталевої солі, простягнув оленяткові. Й тоді Сурма остаточно збагнула, що, засмакувавши цих ласощів, Марал усе своє життя буде їх потребувати, й скоріше чи пізніше пам’ять про солодкий смак солі приведе його до заклятої березини, вузької і ялової, яка замінить йому повний таємниць і свободи безмежний буковий ліс, і так безславно може закінчитися вільне оленяче життя.
Олениця рушила з місця, допала до лісничого і, ставши на задні ноги, почала бити його передніми ратицями по руках і голові; пан Онуфрій не на жарт злякався, але ж таки всунув у Маралову мордочку жменю солі, а тоді позадкував, урешті обернувся й побіг до мотоцикла, миттю завів машину й погуркотів просікою.
Сурма повернулася до оленяти, яке смачно облизувалося, замруживши очі й не тямлячи себе від неймовірної смакоти; вона штовхнула його головою й погнала поперед себе бездоріжжям сивої бучини; Марал утікав від розлюченої невідь-чого матері, та все оглядався в бік просіки, заволочений сивим димком чадного газу, й на бігу прислухався до гуркоту, що губився між деревами і врешті згас на березовому узліссі.
III
До осені в Марала виросли перші роги, й він відчув себе дорослим. Ну не таким іще, аби зрозуміти значення трубного реву олениць на тирловищі, – ще не озивалася в його тілі жагуча похіть, проте він здогадувався, чому мати враз його покинула й зникла в глибині безкінечної просіки: знав Марал, що так їй належиться вчинити, і що він сам наступної осені знайде дорогу до тирловища, здалеку зачувши запах оленячого поту, млосний дух сечі і вдоволений рев покритих дужим рогачем досвідчених олениць, які перші заманювали до себе переможця турніру, відігнавши від нього несміливих первісток.
Та поки що Марал, звільнений від материнської опіки й незмірно радий з цього, вийшов з Язвин, які досі здавалися йому початком і кінцем лісу, було ж бо тут безліч птаства і всілякої звірини, то й думати не доводилось, що на інших лісових просторах існує ще якесь життя.
А проте потужний шум верховіть водно долинав з-поза Язвин, і здолала Марала цікавість позирнути за гребінь западини: одного разу він подався в мандрівку, спинаючись уверх крутосхилами. Й опинився на березі язвинівського провалля, полишивши за собою поросле чагарником плато, яке досі служило йому рідною домівкою, і просіку, один рукав якої вів до краю лісового світу, куди колись помчався на машині ласкавий двоногий звір, почастувавши перед тим Марала дивовижно смачною сіллю; другий же провадив на тирловище, де вже голодно сурмили олениці, й серед того хору Марал розпізнавав голос матері Сурми, яка стала йому враз чужою. Щоб не наближатися до місця, куди йому заглядати ще не гоже, Марал повернув убік і вийшов на лісову рівнину, яка не мала ні кінця, ні краю.
І тут втямив юний принц усім своїм розумом і серцем, що таке свобода. Це кремезні стовбури, яким нема числа, і кожен бук серед незліченного гурту має своє окремішне життя, кожен пишається перед іншим неповторною вродою, кожен сипле на землю скількимога більше жиру, якого шукають під жухлою травою і жадібно пожирають дики, що блукають лісом то поодинці, то стадами, підриваючи кореневища дерев, бо їм, пажерам, усе мало корму; й пожовкле листя буйних крон, що сиплеться й сиплеться донизу зів’ялим у теплі бабиного літа жужмом, покриваючи опущені від старості вуха лопухів, сухотний оман, висохлі стебла реп’яшка й крихкі сосонки падиволосу густим настилом; і в’їдливе торохтіння дятлів, котрі доліковують перед зимою прихворілу бучину; і пари запопадливих вивірок, які невтомно бігають по стовбурах, заносячи до своїх дупел ліщинові горішки; і метушливі синиці, котрі, позабувши свої гнізда, наїдаються востаннє перед снігопадом окупленою гусінню; і шелест вітру в букових верховіттях, і жовтогарячі озерця світла, що їх кидає на галявини осіннє сонце, й чорні купини завмерлих муравлищ, і хитра лисиця, яка незворушно чипіє над лісовим струмочком і раз у раз б’є лапою по дзеркалі плеса, оглушуючи мересниць і тут же їх з’їдаючи, і навіть далеке застережливе вовче виття – все це, приховане від небес і людського ока безмежним лісом, було свободою, яка цієї осені до щему відчутно увійшла в душу Марала.
Тож захотілося йому йти далі й далі – аж поки не дійде до кінця лісу, бо ж той кінець мусить десь таки бути, й аж там він визначить весь простір своєї волі.
Обережно, щоб не зачепитися рогами за дерева, Марал крокував уперед, він довго йшов, і врешті крізь стіну лісу проступили світляні стовпи, і крізь них він уздрів безлісу просторінь, вкриту рівними скибами чорної ріллі.