Десь там, на безліссі, напевно жили схожі на лісничого істоти, й Маралові не можна було туди йти. Проте він таки вийшов до самої лісової межі, що пробігала берегом обриву, і тут сторопів, аж прикипів ногами до землі з дива: над глибоким ровом, за яким простелялися орні поля, стояв на валуні могутній, з пишною короною росохатих рогів сірошерстий олень. Він витягнув довгу шию до жовтого диска сонця, що скочувалося до західного пруга, немовби хотів заблагати ревом, щоб воно ще трохи затрималося на небі й зупинило тривожний сумерк, який накочувався з лісу на беззахисні гони чорної рівнини; олень так захопився безлісим простором, що й не почув тріскоту сухого гілля під ногами Марала, не повернув голови й навіть не поворухнувся – був це, напевне, старий вожай, який не відав страху, й Марал, привчений до обережності, позаздрив сміливому бикові із м’язистими стегнами, міцними ногами й бородавчастими рогами з безліччю відростків; заздрість враз змінилася неприязню до родака, який і знати не хоче лісового побратима, й Марал підійшов ближче до зарозумілого вожая, люто штовхнувши його рогом у бік, готовий до двобою.
Але й тоді не зворухнувся пихатий олень, а відросток на Мараловому розі чомусь надламався, зударившись з тілом ватажка; тоді Марал, ще більше здивований, почав обережно обнюхувати незворушну оленячу подобу, та не почув терпкого запаху шерсті – пахла вона камінням, яке вимивав із землі потічок у Язвинах, й не мав вожай живих очей, і ніздрі його не роздулися на далеке вовче виття, що враз долинуло із лісових нетрів: олень, який мертво стояв на лісовій межі, мов незмінний сторож лісу, був камінний.
І Маралові легше стало на серці, коли переконався, що це не живий звір, а тільки його подоба, й не доведеться незміцнілому принцові вступати у двобій з дужим суперником – боротьба за першість в лісі настане згодом: Марал, відколи почали рости в нього роги, вперто мріяв про майбутнє верховенство в оленячому стаді.
І все ж у цю мить безпечності він таки заздрив могутній статурі неживого суперника, його величі, закам’янілій силі, безстрашності перед вовчим світом, що вряди-годи погрозливо озивався з лісових глибин, і подумав юний принц, що мине небагато часу, й він сам уподібниться міцній оленячій фігурі, тоді стане поруч з нею на узліссі й зареве, примушуючи полохливе стадо слухатися його одного, а кам’яна подоба ватажка буде вічним і непорушним знаком зрілої статечності Марала.
Він ще раз обнюхав кам’яного оленя й, остаточно впевнившись, що той йому не загрожує, повернувся й подався назад у лісову свободу з відчуттям незнаної досі впевненості, яку так щасливо перейняв від мертвого образу оленячої сили.
IV
Зима була сувора, ліси обгородилися горбатими заметами, біла габа сховала під собою язвинівські видолини та пагорби – Марал прострягав по черево у снігових глибинах, добираючись із далеких мандрівок до рідного плато, де сподівався зустріти свою матір – оленицю Сурму. Була вона тепер йому доконче потрібна: Маралова самотність стала надто тривожною, в голому лісі годі було де-небудь заховатися, а лісова глушина все частіше озивалася вовчим виттям.
У Язвинах, куди Марал вернувся, вовків не було: малят позабирав лісничий, а старі сіроманці покинули свої лігвиська, подавшись шукати безпечніших місць у пропастях Матіївщини.
Маралові до того ж дошкуляв нестерпний голод, тож сподівався молодий принц, що досвідчена мама допоможе йому знаходити поживу, а крім того добиралася до серця примарна надія, що із заступленої березиною лісничівки вийде добрий двоногий звір й почастує Марала жменькою солі, смаку якої принц ще не встиг забути, й це додасть йому сили витримати люту зимову стужу.
За безлистим прозорим чагарником на плато Марал побачив не лише Сурму, а ціле стадо олениць, які стояли тісним гуртом головами до середини кола: напевне, так вони готувалися оборонятись задніми ногами від напасних хижаків. Осторонь стада пишався кремезний рогач, і Марал відразу втямив, хто це: вожай водив головою й наслуховував, чи не чутно тривожних звуків; він нагадував статую оленя на узліссі, й Марал відзначив про себе, що цей бик мізерніший поставою від камінного: щупліший і корона не така розлога, тож подумав принц, що наступної осені він, Марал, мусить уподібнитися кам’яній оленячій статуї, щоб мати силу стати до двобою з нинішним вожаєм, перемогти його й запанувати над стадом олениць.
Сурма відразу впізнала Марала, радісно ревнула й підбігла до нього, обнюхала і, остаточно впевнившись, що це таки її дорослий син, почала його облизувати, проте Марал відійшов убік, захопивши ніздрями чужий дух, яким пахтіла олениця – можливо, то був невивітрений запах вожая, котрий покривав Сурму восени, а ще помітив син роздуте черево матері й зрозумів, що вона виношує новий плід у своєму лоні, й це відкриття відчужило його від усього стада.