Та суперники не зважали на жалібне скигління Сурми, вони нестримно наближалися один до одного, і вже почувся глухий звук першого зудару лобами, і вже зарипіли роги й полетіли в боки зубчасті відростки; обидва олені, однаково дужі й непримиренні, після кожного зіткнення відступали назад, і новий зудар ставав жорстокішим від попереднього; сірошерстий вожай осаджував на задні ноги червоношерстого Марала, а той, відштовхуючись крупом від землі, в ярій люті нападав на ворога, і вже вони мертво сплелися рогами й роз’єднатися не мали сил, і вже обидва попадали на коліна і так завмерли в розпачливій непоступливості; вони довго моцувалися, аж поки в сірошерстого не відлетіли роги; обливаючись кров’ю, переможений звівся на ноги й назадгузь відступав, увіч побачивши смерть. Марал ішов на нього, щоб добити, й страх здолав сірошерстого, він повернувся й почав ганебно втікати; роги йому більше не заважали, й колишній вожай миттю прослиз поміж деревами й зник у темряві лісу.
Радісно засурмили олениці й обступили переможця, кожна запобігала його сватання, кожна першою намагалася облити нового вожая гарячою сечею, й Марал, оголивши зуби й облизуючи з варг жовту піну, накинувся на стадо й почав знавісніло валувати одну за одною олениць.
Тоді млосний рев сповнив Матіївщину з краю в край, олениці проштовхувались до Марала, приймали на себе навальний його тягар, а потім вихоплювались з-під нього, звільняючи місце іншій, і вдоволено скімлили, зачувши в лоні насіння живого плоду.
Не було серед них тільки Сурми: з відчуттям гордості за перемогу сина і з жалем вірної подруги за колишнім ватажком, вона покинула стадо й подалася по сліду зганьбленого мужа.
Цього не бачив Марал. Він довго втішався владою над оленицями – й був то ще один солодкий спогад прирученого оленя. Інших згадок Марал намагався до себе не допускати, однак вони вперто вповзали в його свідомість, і він мусив теж існувати з ними, стоячи на рукотворній скалі в заповіднику, який став його довічним притулком.
VI
То був тріумфальний похід червоношерстого вожая, Принца Марала, безмежною Матіївщиною попереду стада вродливих олениць, до яких прилучилися народжені по весні бички з пухнастими ріжками, – деякі з них ще намагалися на ходу ждюхнути маму головою у вим’я, за що отримували повчального удару ратицею по морді, бо он уже потягло холодом, і треба буде самому добувати їжу, щоб перетривати зиму, зміцніти й навчитися уникати небезпек, які чигали на оленів з-за кожного стовбура.
А втім, у стаді всі почувалися в безпеці, жодна олениця не могла й у думці допустити, що з нею може трапитися лихо, коли он попереду поважно й гордо ступає кремезний рогач Марал; він раз у раз підводить уверх голову й видає з горла заспокійливий звук, мовляв, не чутно в лісі небезпеки, спокійно пасіться, мої красуні, а ви, ікласті кабани, вступайтеся з дороги, якою прямує моє стадо; куди прямує, питаєте, – а до краю лісу, де стоїть на сторожі нашої займанщини камінний олень, мій двійник – знак вожацької сили й безпеки стада, таж підведіть уверх свої гидкі рила й погляньте на князя Матіївського лісу; а ви, боягузливі зайчиська, аж на задні лапки стаєте і з подивом повертаєте вухаті голови, супроводжуючи поглядом мою велику сім’ю – окрасу Матіївщини, а тут ще й нікчемна борсучня плентається під ногами й тільки знає, що заривається в землю й гострим рильцем водить по вітру, наслуховуючи, звідки пройме лісову тишу далеке вовче виття; й позаздріть нашій відважній ході, підступні рисі, які причаїлися на розломах букових гілляк й жовто-хижими очима вибираєте з мого стада найслабшого сисунця, щоб вп’ястися йому кігтями в загривок, – не важтеся пробувати щастя, тхоряча ваша натура, якщо не хочете повиснути на кінці мого рога; і вовчої зграї нам не страшно, бо попереду стада ступаю я, дужий вожай, і будь-якого сіроманця пришпилю своєю короною до землі, та й копита в моїх олениць тверді, мов камінь, і надто наповратливий вовчисько може не дорахуватися зубів.
Тож розступалася лісова дичина перед оленями, а то й розбігалася, тільки птаство – незалежне, бо Господнє – вітало щебетом з верховіть пишнорогого Марала, що провадив за собою оленячий гурт, з якого вперто вихоплювалася вперед олениця Сурма, марно пробуючи наблизитись до неприступного сина, щоб хоч на хвильку вловити ніздрями рідного запаху, та Марал не звертав на неї уваги; а на пожовклих модринах незворушно засідали премудрі сови й витріщали круглі очиська, дивуючись із незрівнянного у своїй величі оленячого походу.