Але прийшла зима. Пухка габа проникла крізь букову гущавину, застеливши товстим покровом землю і все, що можна було на ній спожити, й залишила на гіллях білі китиці, що порошилися на вітрі срібною завірюхою; сніговий настил зашкаруб, й оленячі ноги кривавилися, прострягаючи в заметах, ходити лісом ставало чимраз важче, а для спожитку залишались тільки ліщинові пагони.
Марал нарешті вийшов на край лісу, поминув кам’яного оленя і звів стадо з обриву на засніжене поле, де можна було догребтися до живої озимини, й став оленячий гурт видний позалісовому світові.
Олені ламали наст, розгрібали сніг і пожирали розкожушене жито, а наїдаючись, забули про обережність. І тут почулося грізне виття: у польовій далині заворушились чорні цятки, які то пропадали в снігу, то знову виринали, цятки ставали щораз більшими, й нарешті олені уздріли, як, вигинаючи сірі хребти, наближалася до них вовча зграя.
Олениці вмить збіглися в коло, збившись головами докупи й наставивши убік вовків тугі зади, але тут владно затрубів Марал й рушив уперед до лісової межі, за ним помчалося стадо, збиваючи кіптяву, а вовки вовтузились у заметах, немов у спіненій воді, виплигували з білого шумовиння й знову занурювались у нього, гейби на мить пропадали, проте віддаль між зграєю і стадом нестримно скорочувалась, і вже допадали хижаки до задніх ніг олениць, та, вражені копитами, відлітали назад сірими клубками; вожай вів стадо до лісової стіни, що вивищувалась над обривом, однак до бучини було ще далеко – захопившись щедрою поживою, олениці надто віддалилися від лісу, а вовки, збагнувши, що марно їм переслідувати стадо з тилу, розділилися на два ключі й почали забігати з обох боків попереду Марала.
Вожай утямив смертельну небезпеку: сіроманці кидалися йому до очей, гарчали, деякі, проколені рогами, мертво падали, закривавлюючи сніг, та вовків було багато, і найдужчі плигали вгору, намагаючись вгризтися оленеві в горло; Марал відчайдушно борюкався з ними, проте вовки не переставали наступати. Вони намірилися спочатку покласти вожая і аж тоді розправитись зі стадом.
Марал увіч побачив смерть і вмить забув, що він ватажок, що від нього залежить передовсім життя оленят, й тому повинен боротися з напасниками до останку – здолав провідця страх, проти якого встояти не мав сил, він відскочив убік й почав утікати до обриву, над яким стояв камінний олень; Марал все швидше й швидше віддалявся від стада, розгублені олениці, уздрівши зраду вожая, почали розбігатися, полишаючи напризволяще молодих бичків; з ними зграя розправлялася без труду, й навіть деяких дорослих олениць сіроманці схоплювали за горло й звалювали на коліна. А за Маралом бігла пара найдужчих вовків – були то покривджена лісничим вовчиця Гава зі своїм мужем Бовкуном – незмінні ватажки зграї, і їм належалося здолати оленячого проводиря.
Та він уже з проводатора став нікчемним зайцем і думав тільки про свій порятунок; на розпачливий рев олениць, на передсмертні зойки молодняка Марал оглух і бачив перед собою тільки кам’яну подобу свого двійника, який був дужчий за нього, бо не знав страху; статуя оленя непорушно стояла над обривом й ніби кликала до себе втікача: біжи скоріше, я захищу тебе; зібравши останні сили, Марал вискочив на берег обриву й, колінкуючи, поповз на валун, він сховався за двійником, немов злився з ним, а тоді почув, як заскреготали вовчі зуби об камінь, сіроманці гризли статую, аж сипалися іскри, та втямили вони нарешті, що загризти вожая їм не вдасться, й вернулися на поле, де тут то там лежали вбиті тварини.
Марал віддихувався, тремтів і втішався порятунком. Звіддаля він бачив, як розбігається і гине його рід, як втікає його мати Сурма, зникаючи у снігових безвістях, й це стало для Марала єдиною розрадою в безнадійну мить.
Червоношерстий принц був урятований. Він ще довго стояв, заховавшись за своїм двійником, а на далекому сніговому полі відбувалася моторошна вовча тризна, й Марал втішав себе думкою, що коли вожай живий, то й недобите стадо колись збереться біля нього, проте з кожною хвилиною діймало поверженого принца відчуття покинутості, сорому й нестерпної самотності.
VII
Марал вертався лісовим бездоріжжям до Язвин, сподіваючись застати на рідному плато свою матір – оленицю Сурму, від якої відрікся, ставши вожаєм. Тепер вона була йому конче потрібна як останній порятунок від самотності, встиду і страху, що кинув його у безпросвіття зради; ніхто, крім матері, якій вдалося врятуватись від вовчої зграї, не пробачить йому ганебної втечі, й ніколи вже не бути Маралові провідником стада. Аби тільки Сурма не відвернулася від нього, аби лише дозволила йому ходити поруч з нею, бо ліс сповнився по вінця моторошною тривогою, і здригався Марал навіть від шелесту снігової змійки, що пробігала, звиваючись поміж деревами на протягах, і китиці снігу, які падали з верховіть, полохали його, і зашкарублий наст боляче ранив ноги, коли Марал прострягав по саме черево й насилу виборсувався із заметів.