Здавалося Маралові, що лісовий світ, досі йому рідний і незамінний, враз відчужився від нього, бо й зайці, які раніше подивляли його тріумфальний похід на чолі стада, тепер проскакували мало що не попід його животом, ніби насміхалися з нього: певне, вони вже прочули про лихо, яке спіткало оленів на полі, а може, й самі бачили, як Марал у несусвітньому страху ховався за кам’яною оленячою подобою; ну а злобна Микитиха таки напевно дізналася, що трапилося – вона всюди пхає свою рийку, – бо чого б тепер переходила Маралові дорогу й, анітрохи не боячись, зухвало замітала хвостом сніг перед самим його носом, присідала на задні лапи й глузливо шкірила зуби?… А ось сталося таке, чого Маралові годі було й сподіватись: злобна рись побачила знікчемнілого вожая, прищулила волохаті вуха й таки скочила з гілляки на спину, увіп’явшись кігтями в хребет. Олень здибився, скинув із себе нахабу – що могла вдіяти рись дужому звірові, а все ж посміла налякати, й Марал зрозумів, що його колишня міць таїлася не в ньому самому, а в оленячому гурті, який його оточував, у владі над стадом, а сам-один він нічого не вартий у лісовому світі, сповненому тривог і злих сил, що чигають на нього звідусіль, і він не зможе більше безпечно в ньому почуватися, а що й казати, коли вовки перейдуть дорогу.
Марал вибрався на плато, що вивищилось над Язвинівським проваллям, – жодного оленячого сліду не знайшов; він зупинився в зажурі, й тільки згадка про дитинство тепло пройняла його, й Марал на мить побачив себе самого, червоношерстого принца з пухнастими ріжками, який заповзає під мамин живіт і солодко смокче цілюще молоко з вимені. Він аж ревнув з розпачу, втямивши, що таке блаженство ніколи не повториться; довго стояв, усе ще сподіваючись, що у глибині просіки таки з’явиться Сурма, бо й повинна вона, врятувавшись від вовків, прийти на безпечне місце, де хижаки, переслідувані лісничим, перестали водитися; Марал вряди-годи подавав трубний звук у бік тирловища, все менше й менше сподіваючись, що звідти обізветься мати.
Стояв осамотнений і знівечений: рідний ліс щораз то більше здавався йому чужим, ба навіть ворожим; Марал натужно думав, куди б йому податися, в який бік піти, щоб знайти бодай якийсь прихисток, та ніде жодного просвітку для нього більше не існувало, тільки самі небезпеки – велична Матіївщина стала для Марала чужиною.
Уже засутеніло в лісі й присмерки поворонили білу габу, до Язвин наповзала морозна люта ніч, протягом якої Марал міг і замерзнути, бо нема до кого йому притулитися: олениці вночі завше його обступали, тирлувалися довкола нього, грілися самі й вожая зігрівали; Маралом все дужче оволодівала безнадія.
І в ту мить з-поза лісу – звідти, де чахнув прозорий гай березини, вистрелив у холодне небо рожевий стовпець диму, що піднімався все вище й вище й губився в сталево-сизому зеніті неба; стовп диму здавався теплим, і, напевне, теплим він був: Марал здогадався, що десь там, за краєм суворої бучини, існує інший світ, в якому є досить їжі й тепла. Тоді олень згадав доброго двоногого звіра – лісничого, який на гримучій машині приїжджав просікою до язвинівського плато; той чоловік ласкаво прицмокував до нього, ще й пхнув йому в мордочку жменю солодкої солі; крім того, лісничий прибивав до дерев драбинки, за які напихав пахучого сіна… Тож чому від того іншого світу так ревно оберігало Марала оленяче стадо й сама олениця Сурма; чому вони не дозволяли червоношерстому принцові наближатися до лісничівки, чому відганяли – що поганого могло б з ним трапитися, коли б він сам заглянув до того раю?
Марал витягнув шию й неблимно дивився на стовпець рожевого диму, він вагався ступити бодай крок уперед, бо знав, що як наблизиться до людського житла, спокуса здолає його, й він залишиться там назавше; а може, в лісництві зачаїлася небезпека, бо чому олениці не дозволяли навіть глянути в той бік, а можливо, йому – іншому, червоношерстому – там і належиться жити, і ті люди, що мешкають серед березини – то справжній його рід?… Марал відчув, як ворожнеча, аж гейби ненависть до лісу дошкульно його проймає; він згадав камінного оленя, який на другому краю Матіївщини перебуває у вічній безпеці – чи то й Маралові не належиться, бува, подібна доля?