Та зупинила втікачів плоска гора Крушельниця, стрімкий приступ якої треба ще здолати, й стане тоді вона перепоною для погоні.
Однак дружинники докраю втомилися нічними й денними перемаршами й падали з ніг. Тож заступивши вузький прохід між Кливою і Магурою закутими в панцери алебардниками, завів Святослав своє військо в простору Тухольську долину, заселену мирними бойками, й дозволив утомленим воям відпочити, та й сам задрімав у шатрі, а змилені коні пожадливо пили воду з холодного Опору.
ІІ
Сон долав князя Святослава, обсотував м’яким шовковим прядивом; у липкій темряві пригасав його чуйний слух і зіркий погляд заволочувався сріблястою мережкою.
Стихав галас у таборі, віддалявся і, з’єднуючись із шумом Опору, відпливав у гірські незвісті, там затихаючи. Крізь відхилену пілку заглядав до шатра квадратик неба, всипаний жаринками Волосожару; багряний ріжок розгинав підкову місяця, й на плоску полонину Крушельниці виливалося, немов сироватка з нахиленої миски, примарне сяйво, вирізьблюючи сутінні постаті, які висновувались з ліщинових нетрищ, що зеленим чересом оперізували довкола гору, залишаючи для огляду Волосожарові й серпикові місяця кружало полонини, де ось-ось завирує купальське дійство. Вже блимнув там блідий вогник, витертий із сухих обрубків руками спузаря, вже потягнувся до неба білою цівкою димок – завихрився, закружляв над полониною, і попливли по ній хороводи русалок, а гомін їхніх співів потавав у росяних травах.
А чи то не з-над Прип’яті, – подумав у півсні князь, – прилетіли сюди білоголові діви, які пантрували за своїми віночками, що пливли північною рікою; може, Прип’ять увірвалася в ущелину між Кливою й Магурою й стала Опором; й, певне, карпатські горяни знають такі самі обряди, що й древляни, і ось прийшли вони засвідчити Святославові і його дружині про єдність звичаїв на всій Руській землі.
Заспокоєний такою думкою, схилив князь голову й потонув у солодкому сні… Та враз задавнена тривога увірвалася у шовкопрядну темряву сну, й видіння єдиного на всьому просторі від Прип’яті до Опору купальського свята перемінилося в жорстоку картину. Не на розспіваній Крушельницькій полонині, а на київській княжій горі зустрілися, скресавшись ненависними поглядами, немов булатними мечами, осиротілі й загарливі нащадки Володимира Великого – кульгавий новгородський княжич Ярослав і заплямлений кров’ю рідних братів, зсутулений, немов злодій, туровопінський володар Святополк.
Чи було так насправді, не міг би заприсягтися Святослав, ніхто ж бо з новгородських дружинників, що тьмою увійшли з Ярославом на княжу гору, щоб перегородити дорогу Святополкові, який зі своїми воями, готовими до битви, став біля Золотих воріт, не проник у Святославів сон як свідок події. Зійшлися тільки уві сні біля паперті Десятинної церкви два сини Володимира Великого, який лежав поза світом болізней і печалей у кам’яному саркофазі навпроти престола під опікою християнського Бога, що троєперстям благословив вічну славу покійного князя, – і стали один навпроти одного у тяжкій непримиренності.
Лик Ярослава із щоками, заслоненими світлими пасмами волосся, що спадало на закуті в панцир рамена і зливалося з клинцем чорної борідки, – стримано пробивався до блідих очей Святополка, проколених, немов цвяшками, ямками зіниць, з яких струменіла на суперника стримувана лють.
Ярославові дружинники заступили спинами вхід до храму, як переможці, й захищений ними новгородський княжич, увійшовши в роль тивуна над стратованим непрощеними гріхами Святополком, промовив:
«Не ступиш ногою до святого дому, бо навіть якби таке вчинив, то перевернувся б у саркофазі твій вітець і прокляв би тебе, а голуби, що он мирно туркочуть на карнизах, злими гарпіями стали б і заклювали б окаянного. Не квапся, братовбивцю, досягати своїм мечем мого горла: чаша твоєї злочинної душі переповнилась кров’ю братів, і моя в ній уже не вміститься. Твій найманий убивця Блуд зарізав Бориса, коли той, вертаючись з походу на печенігів, відпочивав у шатрі над Альтою, а злочинці Торчин і Горемир руками задушили малолітнього Гліба. Якби ти сів на київський стіл, твоє погане ім’я впало б прокляттям на всю отчину – чи зміг би наш народ витримати таку наругу?»
Зблідли цяточки зіниць на білках очей Святополка, й він відказав, пригашуючи в погляді злобну єхидність:
«Усобиці, брате, то наше життя. Хіба між синами нашого діда Святослава Завойовника не проливалася кров? Убив же Володимир, якого вже Святим називають, брата Олега, бо жадав великим князем стати. А чи не зачаївся нині на тебе і на мене у землі Древлянській підступний Святослав – і Мудрим стане переможець, а Окаянним той, хто програв… Я ж найстарший із синів покійного вітця, то кому, як не мені, належиться київський стіл?»