«Приходь до мене, дєдику, чи від сонечка, чи від місяця, чи з небес вогненних. Приходь, мандрівниче ясний, до дітей своїх і накажи дітям-вогнятам, щоб годили нам й допомагали».
Спитав Леонтій у чоловіка, з ким він так улесливо розмовляє, й той, не покидаючи свого заняття, відказав:
«З духом вогню Перелесником».
Й тоді закурилися сухопрути, засвітився жар, і вогник спалахнув. Чоловічок підвівся, кивнув гостеві головою, запрошуючи його до хижі. Підійшов до печі, вклав у горно полінця, складаючи їх навхрест, запалахкотіло в ньому полум’я, а чоловічок незмірно виріс, аж головою стелі досягнув, ніби той вогонь дав йому снаги для зросту.
«Хто ти?» – спитав Леонтій.
«Я бойківський волхв Ревера, жрець вогню. Спузарем служу у Сварога й Мокоші поклоняюся».
І втямив Леонтій, що зустрівся він з титаном Прометеєм, який виріс на бойківській землі.
VI
Леонтій втямлював, що перебував не уві сні, і все, що діється довкола нього, справжнє. Але й теж усвідомлював: чари купальської ночі перенесли його у зовсім інший світ, ніж той, у якому він перебував, розмовляючи з князем у шатрі.
Десь далеко, в Тухольській долині під Крушельницею, ще таланіли хороводні пісні бойківських дівчат і лунав галас парубоцтва – буяло там реальне життя горян, що вийшли прославляти літо й віддавати хвалу папоротевому цвіту, якого ні один щасливець відшукати не спроможний; надія на ворожбитний дарунок всесильної Мокоші жила лише в язичницьких молитвах і заклинаннях. Однак сліпучо-біла квітка щастя, яка дала змогу побачити незнане, зоріла в душі чужинця й заводила його у ворожий світ, щоб здолати, запрягти той світ у нову віру, у невластиві для нього звичаї, навчити чужих людей своїх молитов і засвітити на їхній землі найсвятіщу Господню правду.
Відчував Леонтій, як супроти його волі лагідніла в душі та ворожість, степліла вона ще тоді, коли він побачив за полохливою заслоною полум’яних язиків дивовижну красу, оспівану в купальських піснях карпатську природу – в образі звабливої богині Мокоші, яка нагадала йому покинуту в рідному краю кохану Діану. Ніщо живе не могло встояти перед богинею, й Леонтій пізнав з нею солод краси, дивовижної, як сяйво папороті.
Завело пілігрима те сяйво крізь Мокошине безчасся в домівку бойківського Прометея, який перемінився із сумирного спузаря – у світлі видобутого із сухопрутів вогню – у волхва, одягнутого в чорну кирею і з жезлом, увінчаним кінським черепом, у руці.
Був це той самий хмарогонець, який шаленим танцем довкруж вогню, розкладеного в Тухольській долині, стягав з неба зиґзаґи Перунових стріл. Волхв узяв Леонтія за руку, обидва вийшли на подвір’я до жертовника, де палала ватра, й промовив мирно, без властивої жерцям зверхності:
«Для чого ти прийшов у наш край, чи ж мало тобі Візантії й інших земель заморських?»
«Науку віри в єдиного Бога приніс я вам», – відказав Леонтій і відчув при тому, як потахає впевненість у його мові.
Й заговорив волхв, допитливо зазираючи в очі місіонера, проте ні злості, ні зневаги не почув Леонтій у його голосі.
«Ти правду мовиш: править світом єдиний Бог. Як тільки закінчиться купальська ніч, визирне він із-за Магури й покотиться золотою колісницею по небосхилі».
«Ми його Саваофом називаємо», – стужавів голос Леонтія.
«Назви різні, а Бог один. У Турані його називають Аллахом, а ми Даждьбогом».
«Але ж не Аллах і не Даждьбог створили людину за своєю подобою й поселили її в раю на полях між Тигром і Євфратом…»
«Я знаю: візантійці твердять, що рай був у Месопотамії на червоних пісках… Але хіба ти ще не переконався, що рай був заснований Господом тут? Поглянь лише довкола, пілігриме, на наші гори й полонини: де так низько висять над головами зорі, де ходять люди в німбах місячного сяйва, де трави шепочуть, а дерева гучно розмовляють, ти ж мусив уже чути їхню мову, адже цвіт папороті у твоїй руці».