«Віра ваша жорстока, – спробував оборонятися Леонтій. – Ви не віддаєте мертвих землі, а спалюєте їх».
«Ми спалюємо мертвих, а ви губите їх у вогні живими!» – відказав волхв.
Він узяв з руки Леонтія цвіт папороті й змахнув нею на захід, де ще чорніли в пітьмі і небо, і земля. Й пучок світла від квітки впав кружалом на складене з полін кострище із стовпом посередині, до якого була прив’язана оповита в білу попону постать.
У тому світляному крузі відбувалося щось неймовірне і для Леонтія страшне. Позаду кострища, за стовпом, до якого була прив’язана людина, сиділо за столом троє ченців у чорних мантіях з гостроверхими каптурами, очі їхні зловісно блищали, а середній монах, який тримав у руці золотого хреста, зачитував із розгорнутої перед ним книги вирок, вкарбовуючи у свій голос непоступливість і лють:
«Іменем Христа віровідступницю і відьму Маґдалену засуджено найсвятішою Супремою до спалення на вогнищі!»
Чорносутанні судді повставали й, хрестом тричі себе осінивши, заволали:
«Аутодафе!»
Біля кострища порався спузир, тер одним до одного сухопруття – достоту так, як це робив волхв Ревера, коли розпалював вогонь у печі: з патиччя цівкою заструменів димок, й коли зблисли пелюстки полумені, він підклав палаючі прутики у хмиз, і як спалахнув вогонь, з-під білої попони вихопився пронизливий крик – так могла кричати зранена мисливцем лань; зойк не був на людський схожий – то з неймовірного болю лементувала сама Природа, благаючи в неба порятунку; лемент поволі потахав серед диму, жінка вивільнила руки, розпростерла їх, немов хотіла злетіти в небо, й стала схожа на хрест.
Й пробився з німоти голос Леонтія:
«Це пекельне видіння, такої смерті ще ніхто у світі не зазнавав і зазнавати не буде, навіщо ти, волхве, зганьблюєш брехнею християнську віру? Де такою смертю карають?»
«Ти забув, християнський місіонере, – відказав Ревера, – що в ту хвилину, коли ти спостерігав акт інквізиції, часу не існувало, його для тебе спинила Мокоша, щоб ти в один мент увіч побачив, яке горе принесе людям твоя віра…»
«Неправда твоя!» – вигукнув Леонтій і кинувся до волхва.
Він вихопив з його руки папоротевий цвіт й змахнув ним на схід, де на небокраї протягнулася рожева смужка світанку. Десь там, у потойбіччі ночі, будилося сонце, яке у цьому гірському краю Даждьбогом називають, воно поволі виборсувалося зі сну, посилаючи поперед себе світло, щоб люд, який прокинеться, побачив не горе, не смерть, а світле добро, що його приносить нова віра, – й перед волхвом і місіонером виросли на обрії бані величної церкви із золотими хрестами й високі мури монастиря. Даждьбогові промені відчинили браму святої фортеці, й перед очима суперників відкрилася простора зала, заставлена попід стінами стелажами, на яких лежали фоліанти й інкунабули з тиснутими сріблом буквицями; до стелажів підходили ченці, послушники й спудеї, брали книги в руки, розгортали, читали, й сяйво сонця творило над їхніми головами німби знань.
«Дивися, волхве, – промовив Леонтій, – нова віра не смерть приносить, а світло науки».
Волхв не заперечував, він сказав лише те, чого ще не міг збагнути християнський місіонер.
«У ті книги, написані всевідними чужинецькими письмовцями, ми мусимо вкрапити крихту своєї мудрості, знань і досвіду, адже, прийнявши нову віру, не перемістимося до Візантії, а залишимося назавше на своїй землі, й тому прагнемо, щоб наші діти, внуки і правнуки, пізнавши візантійську науку і прийнявши вашого Бога як єдиного для всього людства, не забували, що вони не всесвітні пілігрими, а пожильці руського краю, і пам’ятали, звідки родом і хто вони є… Тому заходьмо, місіонере, у наш світ мудрості, забав і звичаїв, пізнаємо його й запишемо у свої покони, у християнські книги. Не сміємо їх забути – як би тоді збіднів весь світ!»
VII
Повновида, як достигле спасівське яблуко, денниця зринула над рожевою смужкою світанку й зупинилася на небосхилі, бліднучи від страху, що ось-ось викотиться із потойбіччя черлене Даждьбогове марево і зіп’є її звабу, що явилася світові на одну мить, мов перед жагою шлюбного ложа личко незайманої нареченої, якій суджено спалити свою вроду в пеклі розкоші. Наближалася хвилина, котра перемінить таємничу купальську ніч на звичайний будень, перед приходом якого невблаганна Мара змете чорним крилом ворожбу дивних чарів.
Й отверезілому від купальської дивовижі Леонтієві явилося жорстоке видиво, яке ніяк не в’язалося з буйною радістю, що панувала щойно на неосвяченій християнством землі, й була первісно непорочною, мов дівоче лоно, що приймає від богині Мокоші, як належний подарунок, солод гріха – без сорому й каяття.