І як колядники зупинились перед підхмарним замком, назустріч їм вийшов волхв Ревера, звів уверх руку з мідним келепом й погрозливо замахав ним до чорних сил, примовляючи:
«Чорний чорнокнижнику, злий Чорнобоже, запрошую тебе на Святу вечерю, та коли не йдеш до мене нині, то не приходь і завтра! Відсилаю тебе в темні бори, в дикі недеї: туди тобі гудіти, туди тобі гриміти, червоні піски переливати-пересипати, а на мою землю тя не пущу, щоб ти й сконав. Амінь!»
І зрозумів Леонтій, що язичницький волхв Ревера дає дорогу новій вірі, й колядники за те віддають йому хвалу:
Тож і місіонер заплутався в рибальські сіті й вивільнитися з них не мав охоти, уздрівши злагоду старовини з новизною. Однак із сердечною скрухою провидів Леонтій, як крізь муки і битви пройдуть нові колядники, і жертву, якою окупиться їхня перемога, уздрів.
Він увійшов у сон князя Святослава, й померк тоді багатобарвний старий світ, оспіваний новітньою колядою.
…Ще не благословилося на світанок, як за Магурою і Кливою, що відмежовували Тухольську долину від залучини, де впадає бурхливий Опір у тихий Стрий і де поліг ар’єрґард Святослава, розколошкав решту купальської ночі сталевий брязкіт. Із ущелини, прорвавши заставу алебардників, викотилися на пологе узбережжя Опору і з клекотом ринули, немов повеневі гірські води, вої Святополка Окаянного – були вони в гостроверхих шоломах і з кінськими хвостами, що розвівалися над головами в шаленому галопі. Страшні й немилосердні, рубали вони двосічними мечами ратників Святослава, що струджені походом і вчорашньою битвою над устєріччям Опору й Стрия, спали покотом.
Бачив Леонтій, як із шатра, де він учора залишив Святослава і здався в полон всесильній богині Мокоші, вибіг сполоханий князь без корзно, лише в білій сорочці, й незаперезаний і босий мчав до прямовисної скали Крушельниці, яка ні його, ані розбуджених зі сну ратників не випускала на Паннонську рівнину, де стояли в засаді полки боржавського князя Орсавара; Тухольська долина вкрилася трупом, й зліталося звідусіль гайвороння на жир.
Й теж побачив Леонтій, як упав долі зі встромленим у спину палашем князь Святослав, і стерп місіонер від думки, що зі смертю князя відійшов у минуле весь його світ, і з жалю за тим, побаченим цієї дивної ночі світом, закам’яніло його серце: смерть забрала не лише воїв і князя, а й звичаї, чари й покони, які досі панували на Русі…
Ревно тужив Леонтій на страшному побоєвищі, й навіть у химерному своєму сні не помітив, як із-за Крушельниці вискочили загони боржавського князя – і стрімголов утікав від них у Польщу до свого тестя Болеслава Хороброго проклятий руським народом Святополк Окаянний.
Місіонер окинув поглядом Тухольську долину, на якій з-під трупів, що встелили землю, струменіли й стікали в Опір потічки крові; утратив язичницький світ свою душу, – подумав Леонтій, – і змертвів без віри: давня загинула, а нова не мала до кого прийти.
Та враз стрепенулося від утіхи серце загубленого в безчассі пілігрима: над Опором, йдучи берегом, наближався похід колядників, яких Леонтій покинув, увійшовши в сон князя Святослава.
Попереду походу ступав хмарогонець Ревера, а за ним ішла вся колядницька переберія. Парубки були язичницькими богами й боженятами, добрими й злими духами – все те, що зміцнювало володарську силу Святослава, й далі жило, тільки волхв Ревера замість вертепної скриньки тримав у руці хреста Андрія Первозванного й з виду був схожий на новгородського княжича Ярослава Мудрого.
Колядники висипали над мертвими воями і князем Святославом високу могилу, Ревера вкопав хреста на її чолопку, а довкола неї, не бажаючи вступатися, поставали перебрані колядники в гранітних подобах – свідки старого світу.
Чари купальської ночі згасли. На сході з-за обрію виплив серпик червоної лави, розтопленої для християн старим Даждьбогом. А папоротевий цвіт у руці місіонера спопелів і обсипався додолу, щоб зникнути назавше.
Перед Леонтієм постав оновлений світ, й пілігрим, видобувшись із безчасся, подався його пізнавати.