X
А як я? Що було зі мною цієї ворожбитної ночі? І де поділася моя кохана Любка – ми ж учора звечора приїхали в урочище Святославіє над Опором, щоб на Івана Купала бути на відкритті пам’ятника князя Святослава, замордованого Святополком Окаянним. Й десь загубилася вона серед хороводів зеленокосих русалок, а я в уяві пильно слідкував за кожним порухом князя й місіонера Леонтія, аж поки…
…На гірських вершинах докурювались купальські ватри; ворожбитна ніч, здолана непереможним сяйвом Даждьбога, вступилася зі світу, під синявою незглибинного неба прослалася вздовж Опору закожушена житнім дунаєм Тухольська долина, й під нахиленим від ваготи медової манни молодим колоссям протинала її вузька стежина, по якій обережно ступав чорнобородий чоловік, розглядаючись і вряди-годи зупиняючись, ніби заблукав у житній повені й шукав надійного проводиря, щоб увів його в незнайомий край, що десь там, поза розбуяним безмежжям хлібів, чекав на загубленого пілігрима.
Сонце почало обігрівати продряглий за холодної ночі світ, пригнічуючи до обрію посивілий від вранішнього туману окраєць нічної темряви, і з нього на стежину, йдучи назустріч пілігримові, виринула польова царівна у житньому вінку, й була вона тією жінкою, яку мандрівник упродовж усієї ночі шукав серед нявок, повітруль та русалок, бажаючи, щоб була вона схожа на загублену Діану і щоб не інакше, як Любкою, називалась, і не знаходив її, потрапивши в неволю богині Плодючості.
Польова царівна зупинилася перед чоловіком, зняла з голови вінок, й медового кольору волосся опустилося вздовж щік аж до грудей, до пояса, й пілігрим нарешті упізнав її й спитав:
«Де ж ти була дотепер?»
Й вона відказала стомлено, і в мові її звучав змішаний із вдячністю докір.
«Ти ж закляв мене, співаючи: будь русалкою всю ніч… А ким ти був серед тієї купальської веремії?»
«Я шукав тебе між примарами, та завихрила мене з собою погоня».
«І ти опинився в полоні Мокоші?»
«Звідки знаєш?»
«Я ж була нею».
«І була ти для мене, мов зачарована кринична вода, яку п’єш і вгасити спрагу неспроможний».
«Та спрага називається Любов’ю».
Й вони обоє з Любкою, взявшись за руки, вийшли з безчасся…
На Івана Купала відбулося відкриття пам’ятника Святославові Володимировичу, що його спорудили славні львівські художники Теодозія Бриж та Євген Безніско.
Ми побачили усипальницю у вигляді зрізаної піраміди, на якій лежав саркофаг з бронзовою фіґурою вбитого окаянним братом Святослава. Над усипальницею височів двадцятиметровий хрест в оточенні фіґур язичницьких богів.
– Чи вже закінчилася погоня? – запитували ми мовчки одне в одного.
– А ні, – відповідали самим собі. – Вона закінчиться тоді, коли за Святополком Окаянним пропаде слід.
2012
Присутність відсутнього
Діяріюш
Біля Студентського парку на околиці Коломиї вихоплювалась із лоток млинівка; впадаючи до ріки, вона утворювала обступлений грабовим живоплотом зелений острівець, на якому між чотирма тополями примістилася чепурна, в ґотичному стилі, альтанка. Тут торгувала хмільними напоями й канапками з червоною ікрою повногруда, баламутноока пані Малґося. Цього разу вона здалека пильно приглядалася до знайомих завсідників, які прямували від млина викладеною кам’яними плитами доріжкою, й помахувала руками, ніби ту доріжку промітала, щоб дорогі клієнти бува не спіткнулися і впевнені були, що їх чекають.
Коли вони наблизились, й пані Малґося могла уже впритул приглянутися до симпатично-статечного, із сивими скронями міського рентґенолога доктора Романа і навіть багатозначно йому підморгнути, коли перевела від нього погляд на похмурого інженера машинобудівного заводу Данила Івановича і, лише на мить затримавшись на його пісному обличчі, ковзнула очима на стрункого в чорному вбранні й з обручем накрохмаленого комірця під шиєю пароха Михайлівської церкви отця Павла, – тоді гейби аж розгубилася, не побачивши четвертого клієнта, бо тільки вчотирьох вони приходили до пані Малґосі відзначати день народження або ангела того чи іншого побратима, і запитала з непевністю, що з тривогою межувала:
«А де ви загубили пана Назарія?»
Її питання втопилося у глухій мовчанці, що відганяла іґнорацією, до якої пані Малґося геть не звикла, адже пан Роман завше обдаровував її бодай дешевеньким компліментом, й примлівала, коли доктор вельми пильно приглядався до вижолобинки між її цицями, ніби вимірював глибину; та й пан Данило чемно кивав головою, дякуючи за гальбу пива, канапку або келих вина; а отець Павло тепло обдавав її вибачливим поглядом, прощаючи їй невміло приховане спокусливе блудництво, за яке Малґося не вміла й не мала сил каятися…