Ображена такою іґнорацією, а ще й засмучена тим, що товариство прибуло в неповному складі, подалася шинкарка до буфету, чекаючи замовлення, гості ж тим часом всілися у крісла за свій столик, залишивши одне незайманим, й Роман попросив:
«Пані Малґосю, подайте нам, будь ласка, чотири фужери найкращого червоного вина».
Й шинкарка взялася до роботи, зрозумівши, що четвертий клієнт ось-ось надійде. За хвилину принесла на таці чотири келихи, в яких хилитався рубіновий напій, й розставила їх навпроти крісел.
Проте жодна рука не потягнулася до них; побратими позирали один на одного, чекаючи, хто проголосить перший тост – за що-небудь: за дружбу, за тихий передспасівський день, за ласкаве сонце, яке щедро сипало до вина потеруху золотих променів, аж пучнявів від них у келихах мерехтливий меніск, чи то за здоров’я іменинника, який спізнився, проте, як гадала Малґося, доконче прийде, бо ще такого не траплялося, щоб на побратимській гутірці когось бракувало. Тож три товариші сиділи мовчки, ніби очікували з’яви Назарія, хоч кожен знав, що він не прийде – зупинила його перешкода, яку здолати не зможе, й те очікування першого слова було надмірно туге, тихе, й чутно шуміла буйна гірська Пістинька, впадаючи за стіною паркових дерев до Пруту.
«То що, таки ще не прийшов пан Назарій?» – вдруге спитала Малґося, нарізаючи плястерок з товстолобика для канапок.
«Ще ні, – відказав доктор Роман. – Але ви не готуйте канапок, ми нині постимо».
«А то чому?» – аж писнула Малґося й, певне, для того, щоб приглушити свій неспокій, вдалася до банальних міркувань, мовляв, таким зацним кавалерам ніякий піст не пасує, та враз замовкла, глянувши на незаймане крісло, й видно було, що до неї діткнулася неясна тривога.
«Адже ще триває передспасівка, прошу пані», – поважно пояснив шинкарці отець Павло, й цієї миті стих раптом плюскіт неспокійної Пістиньки.
«Чуєте, яка тиша довкола?» – проказав сам до себе завжди мовчазний затятий рибалка Данило Іванович, й Павло з Романом уже знали, що Данило зараз поведе мову про глибоку заводь у гирлі Пістиньки, де в таку пору шалено клює пструг – інженер ні про що інше не провадив розмов.
Й таки додав Данило:
«У такій тиші он яка форель ловиться!» – він приклав долоню до згину в лікті з виразом рибальської компетентності на обличчі.
«А я неомильно знаю, що сказав би Назарій, якби почув цю твою похвальбу», – промовив жартома доктор Роман.
«Він сказав би, – докінчив за Романа Данило – спокійно, ніби не про нього йшлося: – «Ти б інколи у вільний час взяв до рук замість вудки якусь книжку, бо мені здається, що й не всі букви пам’ятаєш…» Назарій на язик гострий, аж в’їдливий… Проте, скажу вам, що добрішого за нього, мабуть, на всьому світі немає. І тому багато дечого йому вибачають».
«То правда, – втрутилася в розмову Малґося, яка, пораючись за лядою, пильно прислухалася до розмови клієнтів. – Я ще ніколи не бачила, щоб він на когось непривітно глянув, не чула, щоб неввічливо заговорив, а коли йде вулицею, то капелюх його голови не тримається – усім кланяється, бо в нього знайомих і друзів – півміста. А коли пан Назарій навіть знеобачки глупство скаже, то ніхто й не подумає ображатися. Чого варте оте його – «маю все те в дупі!» Хі-хі…» – й Малґося зайшлася сміхом.
«Це найневинніша його лайка, – вставив отець Павло. – Однак того ніхто не помічає – мабуть тому, що з нього завше доброта аж вибризкує… Ви лише згадайте, як він сміється: той його заразливий сміх заливає весь простір довкола, і всі сміються разом з ним, часто не втямлюючи причини… Тож я собі думаю: людина пройшла через пекло, а набралася на все життя світлого оптимізму. І де? – У катівнях! А може, зло має властивість породжувати антисилу?»
«Так, так, то доброта перемагає зло… – промовив мовчазний рибалка Данило Іванович. – Ну то випиймо нарешті за переможця зла, чей нині його день народження!»
«Народження? – подивовано мовив Роман. – А втім… А втім… Може, цієї миті він наново народжується – у нашій свідомості. То таки випиймо за його…» – й затнувся Роман на слові, а до келихів ніхто не торкнувся.
«Назарій усе життя пише денник, – сказав по хвилині отець Павло. – Та хто й коли його прочитає… Хто дізнається з нього, чому він став таким і чому народжується вдруге?»