Тільки-но встиг отець висловити свій згірклий сумнів, як за парковими деревами знову мертво стих плюскіт Пістиньки, й довколишній світ сторожко зачаївся ніби в очікуванні небувалого дива – так замовкає природа на світанку або перед громовицею з чистого неба…
Тоді побратими враз уздріли: у незайнятому кріслі, немов крізь мережку туману, проступив силует четвертого товариша, який з певної причини не прийшов на зустріч або запізнився – а може, й раніше за інших прийшов і сидів ніким не запримічений… Лик його щораз чіткіше вирисовувався, мов на зануреному в кислоту негативі, і в очах чи то в пам’яті друзів постав живий Назарій з його незмінною усмішкою, яка розбігалася від уст потрійними підковками зморшок й добиралася променистими віяльцями до примружених ласкавих очей.
Він сягнув рукою до пачки з цигарками, взяв одну і так тримав її, не припалюючи, між вказівним і середнім пальцями, чекаючи, що хтось подасть йому вогню, та ніхто цього не зробив; друзі черкали сірниками, й, прикуривши, розкошували глибокими затяжками, та до Назарієвої цигарки не дотягалися, ніби між ним і його побратимами пролягла незрима перепона. Й коли почалася розмова, три фужери з вином поволі порожніли, тільки один залишався неторканим, мов на натюрморті.
Назарій заговорив безмовно, як то буває уві сні, коли мовне спілкування зрозуміле, а голосу не чутно, – втрутився він у розмову друзів, яка вже бозна-скільки тривала, й мовчки прислухався, а коли мова зайшла про нього, відчув потребу й собі сказати слово…
«Дорогі мої, ви щойно згадали про мій діяріюш, а він не лише мій, а нами спільно створений, бо жили ми одночасно. А якщо точніше, то не лише наш – належить він тому шматкові часу, крізь який пройшли не тільки ми з вами. Й коли ви задумались, чому я став таким, а не інакшим, то зміг би те пояснити одним лише чинником. Мною керував встид, вірніше – страх перед встидом… Що ж то за така сила, як розтлумачити вам?… Тож погортаймо наш діяріюш з першої сторінки».
Й побратими повірили, що чують живу мову Назарія.
Назарій виростав одинаком у сім’ї вчителя Івана Пігуляка, який працював у запрутському селі Боднарівці, відмежованому косівським гостинцем від першої карпатської гряди, за котрою, здибившись під саме небо, стугонів у безвісті горбатий хребет Чорногори. Село ховалося за буковими лісами в мочулах і виярах, ніби й знатися не хотіло з надпрутськими рівнинами, і з цікавістю спиналося пагорбами до диких недеїв, де проживали нащадки опришківських збойників, які інакше, ніж боднарівці, одягалися, в інакшій тональності звучала їхня мова, інакших співали пісень, й таланіли там, нестримно заманюючи у пропасті не посвячених у тайни гір тихих покутян, кучеряві трелі флояр, й лунали у піднебессі тривожні згуки трембіт.
Мабуть, ця межова приналежність до двох материків, де на одному священною була пісна земля, що вимагала щоденного труду й поту, а на іншому буяла – в піснях, музиці й незбагненних повір’ях – солодка воля, спородила в душі хлопчини нестримний потяг до того, іншого, життя, де немає примусу й покори, де жандарм у чужинецькому мундирі не сміє стріляти в соляника, який з бесагами уторопської монопольної солі прокрадається з гір на доли, щоб виміняти їх на мішечок кукурудзяного зерна, де шкільний інспектор не наважується радити вчителеві зняти у власному домі зі стін портрети Шевченка і Франка, де за вирощене на городі стебло теж монопольного тютюну поліцаї не відбивають ґазді нирок і де у школі перед уроками не змушують учнів виконувати замість молитви польський гімн.
Так у Назарієвій дитячій душі зроджувалось перше усвідомлення неволі. Й він по-своєму протестував. Знаходив у батьковій бібліотеці видруковану в коломийському видавництві «Рідна школа» тритомну енциклопедію, яку вчитель придбав за гроші, виторговані за телицю, й потаємно, щоб ніхто не бачив, перемальовував на папір український герб й синьо-жовте полотнище національного прапора, відрисовував жовнірів у стрілецьких мундирах і мазепинках й тоді ще дужче ненавидів польського жандарма у конфедератці з білим орлом на лобі; знаходив теж між книжками український співаник й вивчав напам’ять «Ще не вмерла» й стрілецьких пісень, а коли в хаті нікого не було, прикладав вухо до дверей вітальні й наслуховував, як розмовляють між собою не зняті зі стін портрети Шевченка і Франка, й говорили вони, чув це виразно, про сором невільника.
Й думав тоді Назарій про Довбуша, який колись у Карпатах, воюючи за волю, той встид долав.
А одного разу трапилося таке…
З Хімчина до Боднарівки надійшла вістка, що польські гірські стрільці, яких смоляками прозивали, разом з місцевими запроданцями – пушкарями – викурили із Довбушевої печери під Чорною горою останнього опришка Петрика, котрий із загоном збойників протягом року нападав на мандаторії в Кутах і Теребіжі, спустошував їх, не залишаючи у поліцейських гарнізонах ні живої душі, та ще й до катуші в Устєріках добрався й закованих у кайдани в’язнів визволив.