У тій ущелині малий Данилко виліпив греблю, загативши струмок, й коли там утворився невеликий став, запустив у нього виловлену саком у Березівці форель. Риба швидко розмножилася, й Данилко разом із сусідським хлопчиком Назарієм у вільний від праці час просиджували над ставком, любуючись срібнобокими пстругами, що шугали по верховодді і в надвечірню пору стрімко виплигували, ловлячи комах.
З часом хлопці почали запримічувати, як ті елеґантні рибини поволі втрачали свій полиск, корявіли і щонайнесподіваніше – виростали на їхніх хребтах зубчасті гребені, й світла форель перемінювалась у лінивих тритонів, які залягали на дно в намул, знаходили там хробачну поживу, тихий спокій, і більше не вихоплювались колись гнучкі тіла над дзеркалом ставка.
Й одного разу Назарій, не питаючи згоди в Данилка, розкопав греблю, зі ставка ринула вода й пошуміла вниз ущелиною. Данилко від такої кривди заплакав, надавав Назарієві стусанів, мовляв, навіщо ти це зробив, та вмить хлопці затихли, уздрівши, як гидкі тритони вивільнюються з рапатої кожури із зубчастими наростами на хребтах, сірий колір луски поволі ставав сріблястим, вони видобувалися з намулу й прудко вихоплювались крізь проломину в греблі, щоб десь там, у бурхливій Березівці, знову стати срібнобокими пстругами – і хлопці тоді увіч побачили й на все життя затямили, як нівечить красу неволя…
Назарій продовжував свою розповідь про те, як уперше прийшло до нього усвідомлення, що волі на всьому світі немає – пропала вона, спопеліла, зоставшись десь далеко в минувшині. Здавалося, що він гортає сторінки свого діяріюша, відчитуючи давні записи.
Опришківські сутички із смоляками й пушкарями, про які боднарівці дізнавалися від соляників, що вимінювали сіль на зерно, та від карпатських різьбярів, котрі продавали за безцінь витворні касетки, хрести, підсвічники та медальйони, – закінчувалися програшем збойників, а ті, які залишилися живими, подалися в розбійники, щоб якось вижити на гірському безлюдді, й лише Петрик, який честь мав, пішов разом з нею на той світ.
Воля залишилася жити в піснях, переказах та леґендах, з її образу злущувалася спуза недоброї слави, й набирала вона зваби, схожої на космацьку вберю, в яку раз на рік наряджалися опришківські внуки на престольні празники: мінилися різнобарвними кольорами кутаси на ґаздівських байорках, кептарі красувалися перламутровими візерунками, а череси – кованими бляшками; молодиці аж задихалися від згардів з коралями й талярами, що підпирали підборіддя, й пишалися червонотканими запасками зі спокусливими розпорками на стегнах. Був то барвистий декор свободи, а волелюбство дзвеніло лише у бравурних піснях підпилих гуцулів на празниках та в сороміцьких коломийках на попразенах.
Волі вже не було. Й Назарій, побитий жебрацьким встидом, почав відшукувати її слідів у книгах.
А втім, мав він волю біля корів… Поки батько подав йому серпа у жниво, ціпа для молотьби на току, а в косовицю – косу, виконував Назарчик пастушу службу, й коли корови, радісно мукаючи, шнурували з голодної сільської толоки або з городів, де їх чекала кара за шкоду, – до Залуцького лісу, тоді приходила свобода і для корів, і для нього.
Солодкий дух весняного листя, килими білого рясту з синіми латками зозульчиних чобіток стелилися під ноги й хрускотіли, перемінюючись у зелений сік, яким аж захлиналися Мінка й Ласка, а пастушок, замруживши очі, смакував липкі листочки, вгадуючи, який з граба, з бука, з вільхи, а який з липи. Така забава була для нього не лише джерелом пізнавання природи, а й органічним злиттям з нею, й тоді він називав рогатого жука, що вчепився за корявий стовбур дуба, королем лісу, голубку, що воркувала на високому ясені, який острішкуватою короною вихоплювався з лісової темряви до сонця, – господинею. Музикантом у лісовому царстві був чорний дрозд: коли молодився вологою світ, він заливався найвитворнішими фіоритурами, випрошуючи в Бога травневого дощу перед безжалісним наступом посушливого літа; уся Вселенна наповнювалася млосними запахами й тишею, яку натовкували аж до самого лісового дна вперті зозулі, й лише інколи полохав спокій сторожкий поклик крука, нагадуючи про небезпеку, готову будь-якої миті впасти блискавицею і розколоти обране Перуном громове дерево. А корів, байдужих до всього того, що чиниться довкола них, виганяв пастушок із зеленої повені на буйнотравну долину під Лисою горою, що заслоняла тиху Боднарівку від розбійницького Іспаса, через який ще жоден парубок не перейшов небитим, й мала ця долина войовничу назву Кропивиське городище. Може, тут розміщалося колись поганське требище, де язичники приносили богам жертви; може, стояв замок скіфського князя, а ті кургани, що рядочком оточили долину, то могили древніх пожильців з-перед тисячі літ; а може, тут була стоянка мавполюдів, про яких розповідається у книжці, що має назву «Двоногий звір»… Корови хапають пащами соковиту траву, й тоді ніхто не заважає Назарчикові вийняти з-під пахви книжку, читати її й нарешті почуватися на свободі.