Мінка й Ласка пасуться внизу на круглій галявині, обступленій з усіх боків сивими стовбурами столітніх буків, а Назарій, видряпавшись на чолопок Лисої гори, обводить поглядом довколишній світ й мучить себе думкою, чому він, такий неозорий, відмежований від космосу грядою карпатського хребта з підхмарними вершинами, й неприступний, належить не йому, не його батькові, не боднарівцям і не коломийським городянам, а чужинцям у гранатових мундирах і рогатих конфедератках.
Коли і в кого зайди його відібрали? Мають ті далекі гірські верхи дивні назви, присвоєні, певне, древніми предками, що володіли цим краєм за правіків: Дземброня, Говерла, Петрос, Магура, Клива – що то за мова була в них і яке ймення мав той народ, котрий цей край заселяв? Куди подівся? А може, й ніде не дівався, а може, це ми і є тим народом, який жив тут споконвіків і досі живе? А коли так, то чому не ми господарюємо на цій землі, хто й коли цей край завоював й чому він піддався завойовникам? Чого йому не вистачало: воїнів, зброї, лісового захисту, криївок у печерах, що їх нині Довбушевими називають? Але ж це ми їх так назвали, а наші предки іншу мову мусили мати, – й полишали вони доли, подавшись на небосяжні вершини з дивними назвами, і не дійти до них, не доїхати, хіба що долетіти; ой як далеко втекла з мого краю свобода, й долунює вона тепер до нас лише піснями й звуками трембіт та флояр…
Відчував Назарій, як боляче щемить у нього серце, як йому кривдно, що в цій видолині, яку Городищем називають, не стало своєї сили і непокори, а де знайти бодай сліди того моцарства, щоб піти ними й пізнати ціну втраченої волі, а пізнавши її, повернути з темряви минувшини в нинішній день?
Сходив із чолопка Лисої гори замислений і думками струджений, бо прочитана щойно книжка про первісних людей, названих двоногими звірами, не давала відповіді. Назарій навіть уявно не хотів заселяти цей край дикунами без людської свідомості, бо ж не мавполюди, а такі, як і ми, істоти з Божим образом назвали цю місцину Городищем, – і мусили стояти тут високі мури, гостроверхі вежі, підйомні мости, клекотів тут колись військовий і базарний гамір, – чому ж від того життя не залишилося навіть мізерного сліду?
Й цієї миті потахли його натужні роздуми. Він спіткнувся й побачив, як від його ноги покотився не камінь, а якийсь предмет різьбленої форми. Підбіг, підняв його і з дива не міг вийти: у його руках опинилася сокирка, звичайна на вигляд сокирка з діркою для держака, та була вона не залізна, а із зернистого граніту виточена.
Тепер заговорив сам із собою подумки лікар Роман…
Було це в Коломийській гімназії за німецької окупації… Ми з Назарієм вчилися в одному класі, і якось я спитав його, чи справді знайшов він кам’яну сокирку… Недавно я побував у краєзнавчому музею Володимира Кобринського й серед експозиції побачив її – гранітну, ретельно відшліфовану, з діркою для топорища, і я не можу досі пояснити собі, як і чим древній предок з юрського або четвертинного періоду просвердлював той отвір, скільки праці й часу затратив він, щоб у зернистому граніті пробити наскрізну дірку. А для чого: та невже тим загостреним каменем міг він зрубати дерево, бо ж не для іншої роботи виготовляв подібне знаряддя… І пишається та сокирка за склом на підставці з написом: «Подарував музеєві боднарівський школяр Назарій Пігуляк». Ти й справді знайшов її – і як додумався занести ту унікальну знахідку до музею?
Назарій, видно, не вважав свій вчинок значною заслугою й на моє питання байдуже знизав плечима.
То було ще за Польщі, я вчився тоді у четвертому класі… Знайшов ту сокирку, коли пас корів на Городищі, показав батькові, а він повів мене до маестро Кобринського. Старий аж бороду розчухрав з дива – так утішився, ще й по голівці мене погладив. Про мою знахідку дав знати голові львівської археологічної секції НТШ докторові історичних наук Маркіянові Смішку. І що думаєш: незабаром учений приїхав до Боднарівки, найняв у селі робітників, й на Городищі почалися розкопки. Пан Маркіян замешкав у нас й, ніби винагороджуючи за цінну знахідку, брав мене щодня до Лисої гори, поблизу якої сільські парубки розкопували начетверо могили, що потягнулися рядочком скраю городищенської галявини.