Настав у Боднарівці новий триб трудового життя. Зубожілим господарям, які досі поралися на пісних клинчиках ґрунту, марно намагаючись забезпечити скупими дарами землі свої сім’ї, й через нестачі ставали поденниками при дворі кропивиського дідича Ромашкана, а деякі наймалися форналями в іспаського пана Огоновського, враз усміхнулося несподіване щастя – платна робота на Городищі: львівський пан з дивної примхи захотів дізнатися, що таїться в тих кропивою й полином зарослих могилах, які потягнулися шнурочком у підніжжі Лисої гори.
Думали боднарівці – скарбів пан шукає, проте марна його надія, чей дотепер ніхто не помічав, щоб опівночі бодай на хвильку замиготіли на горбках зелені вогники, а то найсправедливіша прикмета, яка показує, що глибоко в землі залягли таляри та дукати, що їх нагарбав у панів Довбуш, це ж його скарби заховані в норах, печерах й розколинах, про те навіть малі діти знають. А в цих могилках, можливо, поховані разом з череп’яними горшками предковічні ратники, що колись на межі з карпатською грядою захищали покутський край від угрів, ляхів і волохів, а що така застава тут стояла, свідчать поіржавілі наконечники стріл і списів, знайдені пастухами, а хтось з них витягнув із землі, взявшись пучками за вістря, кам’яний серп.
Копачі на просьбу пана Смішка уважно відкидають штихи землі, щоб бува не надвередити куфер із золотом, і посмішкуються над археологом зухвалі парубки, а вчений, не звертаючи на них уваги, дбайливо обмітає мітелкою з очеретяного цвіту кожну свіжу поверхню, визбирує черепки стародавнього посуду, розчавленого вагою землі, відкидає на бруствер кості, а чиї то – людські чи кінські – потім визначить… Та враз чийсь рискаль стукнувся об твердий предмет, пан Смішко припадає до глевтухи, витягує з болотної тісноти опуклу вазу й волає до парубків, щоб перестали копати.
Ставить ту вазу на бруствер, а вона аж тепер, звільнившись від глини, осідає, кришиться, й пан Маркіян мало не плаче з жалю, а учителів сусід Гнат Юлинин, насмішник і балагурник, регоче:
«Пан сподівався на золото, а я на мармоляду, бо якраз у таких горщиках тримає її дідич Ромашкан!» – й повів він далі безкінечну мову про найкращий смаколик – сливове повидло, яке їдять лише пани, а одного разу сам дідич дав Гнатові покуштувати його зі срібної ложки…
Прийшло й до Назарія інше життя. Вивітрилися з пам’яті опришківські леґенди, й страшний спогад про смерть останнього збойника на сцені Гаврилишиної стодоли змерк. Копачі вгризалися в землю, пан Маркіян визбирував черепки, кості й усе те заносив до вчителевого дому. Складав, обдротовував, а Назарій не відступав від нього й на крок і терпеливо чекав пояснень: що то за світ і з яких часів виник з-під землі й чому саме тут – на околиці Боднарівки?
Пан Маркіян, відвівши нарешті втомлений погляд від знайдених у курганах раритетів і з любов’ю погладивши обдротовану скіфську вазу з ледь помітними зображеннями кочівників, що випивають з пугарів вино, глянув на хлопчика, який аж наче перемінився на знак питання й чекав від ученого пояснень – звідки й коли прийшло на Кропивиське городище пастуше плем’я з табунами коней, щоб обробляти цю нині зарослу дерезою землю, вирощувати хлібні злаки, молоти на жорнових каменях зерно, споживати запашний житній хліб, запивати пожиток кумисом, оборонятися списами й бронзовими молотами від нападників, що із закарпатських рівнин пробиралися гірськими ущелинами на тихе підгір’я. Й тут умирали й ховали живі мертвих разом з домашнім начинням, зброєю й вірними супутниками – кіньми, а певне, й відправляли по них похоронні панахиди та висипали високі могили, які нині ледь помітними горбиками стали.
Пан Маркіян охоче розповідав… «Ти, мабуть, того зрозуміти не зумієш, бо й мені важко проникнути думкою в ту незмірно громіздку товщу літ, в якій з дикуна формувалась людина зі свідомістю й умінням пояснити собі себе саму. Не маючи змоги збагнути найсокровенніші таємниці природи, віддавала їх на відкуп всеможній вищій силі, як це, зрештою, робимо і ми, цивілізовані. І так буде довічно, бо не в силі навіть найздібніший мудрець розгадати всі Божі секрети, й не допусти, доле, щоб хтось те розгадав. Не маючи Господнього всесилля і вміння, привів би той страстотерпець світ до неминучої катастрофи, як це за грецькою леґендою вчинив недосвідчений син Геліоса – допитливий Фаетон, випросивши в батька золоту колісницю і, не вміючи правити небесними кіньми, спалив землю й себе самого…