З покою до вітальні вийшов сивуватий добродій з ледь поораним дрібними зморшками обличчям, короткострижений і геть не схожий на того священнослужителя, що в ритуальному облаченні виходив із захристія перед престол з кадильницею в руці й обкурював мирян пахучим димом мірри; який з’являвся у Царських вратах зі Святими Дарами, закликаючи вірних припасти до найсвятішої сутності Всевишнього, а потім з амвону навчав їх правди і добра. Здався Назарієві всечесний отець Іван схожим на батька – боднарівського вчителя, котрий теж ніс у світ науку добра, хоч не мав при тому ні панагії, ні мітри, ані єпитрахилі.
Отець привітався з хлопцями, Павло поцілував його в руку. Назарій цього не зробив: вітаючись, він сторожко глянув в очі священикові, ніби збоявся, що побачить у них осуд за гординю, й заспокоївся, зігрівшись теплом, що на мить зблиснуло в очах отця. Священик, помовчавши хвилину, промовив до Назарія:
«Ви бажаєте порадитись зі мною?… Знаю про це від Павла. То прошу, зайдемо до покою, там нам ніхто не заважатиме».
Павло зрозумів, що його присутність зайва, він сказав, ніби виправдовувався:
«Навідаюсь до мами. Прийду в обід».
Назарій насторожився. Він не мав наміру дотримуватись сповідального ритуалу – вклякати перед отцем, який заслонить його єпитрахиллю: Назарій змалку знав правила поведінки на сповіді, до якої в дитинстві приходив перед Великоднем, й кожного разу нітився від приниження. Та й отець Лучків не був для нього святим, а вчителем порядності: хлопець ловив кожне слово проповідника і сприймав так само, як науку батька на уроках у школі. До того ж Назарій не почувався винним за свої сумніви у правдах віри, – відчував лише потребу порадитися й збагнути, яка ж то невідома сила має заповнити порожнечу, витравлену в душі несправедливістю і горем, що зморило людство з вини Божої байдужості.
Та враз Назарій відчув полегшу: отець Іван, такий звичний і доступний, як і Назаріїв батько, сів у фотель, вийняв з папіросниці цигарку, черкнув колісцем запальнички, припалив, порухом руки запропонував гостеві сісти навпроти й запитав, ніби й не знав причини візиту ґімназиста:
«Який клопіт привів вас до мене, юначе?»
«Сумніви…» – коротко відказав Назарій.
Отець випустив з уст колечко диму – та невже священики теж курять, подумав Назарій – і проказав ніби й не до співрозмовника, а до самого себе:
«Сумніви не засмучують Господа, а втішають, бо створив він нас мислячими істотами. А без сумнівів немає мислення».
На хвилину запала мовчанка, отець чекав від Назарія його мови.
І хлопець враз виборсався із гнітючої мовчанки, що засмоктувала його, немов трясовина, й випалив, набравшись відваги – ще мить і не посмів би поставити отцеві такого зухвалого питання:
«Скажіть, всечесний отче: ваша віра в Бога ґрунтується на внутрішніх переконаннях, чи ви приймаєте без застережень богословську науку?»
Отець Іван у подиві звів брови – такого в болісті продуманого питання не міг сподіватися від зелепужного ґімназиста, проте вдоволений полиск таки промайнув у його пильному погляді: як катехит, він завше радо підтримував на уроках релігії в школі бесіди з мислячими школярами й, будучи вченим богословом, намагався зацікавленим учням пояснювати навіть те, що поясненню не піддавалося й мусило сприйматися на віру.
«А чи ти задумувався, сину, – священик перейшов на фамільярний тон, – чому життя на світі так створено, що одне явище обумовлюється іншим, й не жили б на землі хижі звірі, якби не було травоїдних; чому в організмі кожної живої істоти один орган зумовлює функціонування іншого; чому проти отруйних бактерій організм утворює імунітет, чому кисень, а не азот, наприклад, підтримує життя; чому вуглекислий газ для людей і тварин згубний, а для дерев і трав життєдайний; чому зорі, а їх мільярди, кожна має свою орбіту й у своїх вічних мандрівках вони між собою не стикаються; хто регулює рухом астральних тіл, хто наказав мурахам рятувати від згубних личинок ліс; чому соловій тішить нашу душу музикою природи, а чорний крук віщує своїм карканням лихо… Хто ж то тримає в руках віжки Всесвіту, як називається та сила?»
«Гармонія», – впевнено мовив Назарій.
«Бачиш, ти назвав іншим йменням самого Бога».
«Хай буде так, всечесний отче: гармонія – це Бог. Але ж вона не є живою субстанцією, не має зримого образу, а тільки енергію, яка буває доброю й лихою, чому ж людина віддала цій силі свій образ і твердить, що взяла його від Бога? Чому богословіє втовкмачує вірним, що Господь все бачить, на все дає дозвіл, допуст і навіть дозволяє благати в нього допомоги й порятунку, і, як бачимо сьогодні – марно. Як я можу вірити в доброту тієї гармонії, коли вона не стримує зла й, існуючи незримо і незалежно, немов магнетизм, діє дико й свавільно? Чому наш народ карається віками в неволі, чому він так давно відбувся як суспільна організація і не має права нині існувати самобутньо?»