Цієї миті з обличчя отця сповзла світла маска доброти, й голос його затінився роздратуванням.
«До вас, юначе, – промовив отець, – добирається небезпечна бацила атеїзму, що, мов корозія, роз’їдає душі. Бережіться такого стану, він нівечить святощі – недарма нинішня тоталітарна влада оголосила атеїзм своєю ідеологією… Згадайте слова Вольтера: «Якщо ви втратили віру в Бога, то видумайте його…» Бог – це шлях, і ви заблукаєте на ньому без його опіки… А втім, аби пізнати суть атеїзму, треба спочатку розгадати таємниці Біблії. Читайте цю книгу…»
«Але ж той шлях, – не здавався Назарій, – розбігається у двох напрямках. Адже став Сатана, десниця Бога, володарем пекла. Хіба нині не ступило людство на стезю Сатани: ідеологи, які обіцяли земний рай, створили пекло на землі й не з Божим образом прийшли у світ, а в машкарі дияволів».
«Й тому лише віра може врятувати нас, бо вона – то страх перед власною совістю, перед стидом», – закінчив дискусію отець.
Назарій замовк, упокорений: священик заговорив до нього його власними думками, в сумнівах зродженими.
Враз відчинилися двері до покою, й на порозі стала вродлива дівчина. Струнка, з дискретною опуклістю грудей, а личко ніби росою вмите, і яріли на ньому ясно-сині очі – запитливі: хто ж це прийшов у гості?… Й відчув цієї миті Назарій, як між ним і панною промайнула сліпуча блискавка, і він не міг собі пояснити, що ж то трапилося щойно…
«Знайомтесь, Назарію, – промовив отець, – це моя доня Мирослава. – Він порухом руки затримав дівчину, яка, збентежена, ступила крок назад. – Заходь, заходь, дитино, чей між нами секретів немає… – Й, помовчавши, додав, звертаючись до гостя: – Це правда, нас тільки двоє, позаторік я повдовів».
Назарій не відводив від панни погляду, та враз опустив очі, наче злякався її вроди. Й подумалось йому: ось втілення гармонійності в людині! З неї міг би я змалювати образ нареченої у вінку…
Отець Павло вписував у спільний діяріюш ще одну згадку…
Уроки малювання вів у нас відомий нині у Сполучених Штатах художник Микола Гарасим. Був то бравий кавалер, на якого заглядалися старші ґімназистки: наприкінці війни він одружився з одною й подався з нею в еміґрацію. А жаль: мали б ми тепер у нашій незалежній Україні знаменитого митця. Кажуть, хто зустрічався з ним в Америці, став він статечним добродієм, та з виду майже не змінився: такий самий, як був у молодості – з неслухняним чорним чубом, з випнутими монгольськими вилицями – певне, колись його предкам додалось чужинецької крові від ординців татарського нойона Телебуги, котрий в часи князя Льва Даниловича прорвався через Галичину в Татри, де знайшов свою кончину.
Одного разу на уроці малювання учитель перестав відкривати перед учнями таємниці грецького, римського та єгипетського мистецтва – дав їм півгодини часу на власну творчість. Й тоді Назарій спортретував Гарасима в шаржованому стилі: мав він знадібне для шаржу обличчя.
Пан Гарасим нервово проходжувався між рядами парт, заглядав до учнівських альбомів, у яких семикласники, хто як умів, трудилися над своїми першими творіннями, й кого заохочував, якщо рисунок хоч трохи йому імпонував, а кому докоряв, мовляв «курка лабою краще нарисує»… Й минаючи нашу з Назарієм парту, різко зупинився, мовби наштовхнувся на якусь перепону, сягнув рукою до Назарієвого альбома, взяв його, підніс до очей і вигукнув:
«Та як ти смів, це ж на мене карикатура!.. Але ж яка схожість!» – додав із задоволенням.
Довго приглядався, добрів, потім згріб з парти всі замальовані листки, перегортав їх, оцінював поглядом кожен витвір і врешті мовив упівголоса:
«Талант. Справжній талант… І де ти того навчився?» – спитав, дивуючись.
«Може, й у вас, пане професоре, – знизав плечима Назарій. – Та це я сам…»
«Сам?! Як – ти ніколи не бачив картин Трутовського, Боровиковського, Устияновичевого «Мойсея», портретів Мурашка, «Вірсавії» Шевченка?»
«Я й не всіх, про кого ви говорите, знаю…» – ледь чутно прошепотів Назарій.
«Він не знає! – ще голосніше вигукнув учитель. – Він нічого не знає, а як малює!.. То збери всі свої мальовидла, які маєш удома, і приходь у мою майстерню. На вулицю Куліша. Там побачиш на дверях парсуну єгипетського фараона…»