Ніхто не знає, якої майстерності досяг би Назарій у малюванні, якби його вчитель квапно не зібрав манатки і зі своєю молодою дружиною не сів у останній поїзд, що вирушив з Коломиї до Бухареста. А за морем – он як він розвинув свій хист! Тут годі було б… Правда, у воркутинському концтаборі Назарій малював портрети совєтських вождів, за що табірне начальство нагороджувало його подвійною порцією баланди й гнилою цибулиною… Не берім йому цього за зле. Його учитель побудував у Болоньї картинну ґалерею за кошти від проданих власних картин, а Назарій за свої вилабудався з дистрофії й позбувся цинги…
Чи бували ви в нього вдома? Я побував не раз і не міг надивитися на жіночі портрети, що він їх намалював. Мав їх багато, всі вони були різні, і в мене склалося враження, що Назарій шукав якогось одного обличчя, яке стало б символом жіночої краси, а може, й світу.
Перед вечером служниця прочинила двері до покою й прошепотіла до отця: «Приходив пан Павло й просив передати, що заночує в мами», – і тихо зникла у сутінку вітальні.
На душі в мене полегшало: не буде потреби звірятися перед товаришем, про що ми з отцем розмовляли, – звичайно, знав Павло, що не була то ритуальна сповідь, то й розпитуватиме. У мою душу, де щойно зяяла порожнеча на місці втраченої віри, увійшов спокій. Сумніви щодо богословських правд не покидали мене, проте розмова з отцем заспокоювала їх: була вона світською й давала мені право дискутувати з авторитетною людиною, не міняючи своїх поглядів. Повага отця до моїх переконань ставила мене з ним у рівноправне становище, і я вкотре усвідомив свою значимість не як гординю, а як упевненість у собі самому.
Мирослава, спершись рукою на батькове плече, уважно придивлялася до мене, і я відчував, що не зовнішність мою вона оцінює, а ніби намагається проникнути в мою душу. Я нітився від того погляду, щораз то дужче захоплювався нею й приборкував у собі глухі ревнощі до елеґантного штрамака Павла, який міг їй сподобатися, – усвідомленням, що він після закінчення теології буде змушений висвятитися в целібат, що його запровадив у станіславській єпархії єпископ Григорій Хомишин.
Моє зачарування вродою панни враз остудилося від напутнього слова отця Івана, яке прозвучало, немов благословення:
«Ідіть з Богом, юначе, і не сходьте з дороги, прокладеної для вас Всевишнім… Однак скажіть мені, якщо вже знаєте: чого ви хочете досягти на тій дорозі і якими ділами…»
«Моя пристрасть, отче, – відказав я, – малювання. Хочу стати художником, щоб відтворити в малюнках гармонію світу, про яку щойно говорили».
При цих словах я пильніше глянув на Мирославу, що стояла переді мною, ніби наготовилася позувати. І цієї миті я втямив, що намалювати її не зможу, бо ніколи не бачив оголеної жіночої натури. А чей не мало б людство скульптурного образу Афіни, якби Фідієві не позувала жінка. Я про це подумав і відчув пекучу жагу в тілі, коли в думці роздягнув дівчину. Її привабливий образ уже просився на папір, та я збагнув, що без моделі не зможу взятися за роботу…
Настав крайній час прощатися, і я скористався з цього, щоб утекти від тієї краси і від гріха. Панна Мирослава провела мене через вітальню до виходу й, зупинившись перед порогом, спитала, вимогливо дивлячись мені у вічі, й та гаряча блискавка, що перед хвилиною вихопилась з її очей, безслідно згасла.
«А чи не замало того, що ви вимріяли, – на всю життєву дорогу?»
«Не знаю, – відказав я. – Досі ще ні з ким не радився».
«А зі мною не хотіли б?» – промовила, лукаво примруживши очі.
Я мовчки стояв, приголомшений її відвагою: панна сама призначала мені побачення.
«Якщо схочете зі мною зустрітись, – промовила вона, – то приходьте на вулицю А-Б, тепер Гітлерштрассе, № 31, у відділення Центрального комітету Кубійовича. Я там працюю секретаркою…»
А Малґосі нудилося: чоловіки зрідка перемовлялися, вряди-годи підносячи до уст фужери з вином, і не хмеліли – певне, тому не було чутно товариського гамору, й репете ніхто з них не просив. Шинкарка мовчки стояла за лядою, підперши долонею щоку, й згадалася їй пригода – світла й сумна, мов проминаюча молодість.
Давно те було, ще за її буйних літ, коли вона втішалася увагою чоловіків й, ніколи не відмовляючись від гріха, щедро дарувала їм радість та й собі не шкодувала солодких утіх…
Настала неділя, цукерня навпроти чоловічої бурси на Міцкевича, де Малґося торгувала, у свята зачинялася – мала дівчина фрай. А літній ранок обіцяв спеку, тож подалася вона, шнуруючи берегом Пістиньки від її устя в Прут до Микитинського урочища, що причаїлося під прямовисними скалами й зирило в небо зеленим оком річкового плеса, відгородженого від села рядочком головатих верб. Тут у ранню пору до передзвону, що сповіщав початок Служби Божої у микитинській церкві, сільські дівчата влаштовували собі купіль, й деколи приходили сюди розчепурені панянки з Коломиї. А у надвечір’ї галасували над річкою сільські парубки, й голих купальників бачив хіба один Господь.