Хто міг бути схожим провидцем? Хіба такі, як Данило, які все, що роблять, наперед обмірковують, й неправду мовить він, нібито життя промайнуло повз нього. А ні, Данило добре ним скористався, створив чесну сім’ю; діти, вивчившись, зайняли кожне непогану посаду – і всі уболівають за Україну, всі ненавидять яничарів і ревними патріотами суть. Проте ніхто з них не йде на ризик, бо всяк переконаний, що сім’я – то основа нації, й насамперед її треба берегти… І мають рацію: злагоджені сім’ї становлять силу народу, чей не із самих лицарів, готових іти на битву за волю, складається нація, а переважно з трударів, які все своє життя борються з нестачами й лише деколи знаходять час для розваг і відпочинку: грошовиті – на морі, а менш заможні – на риболовлі або за доміно в міському парку. Ця верства таки найбільш надійна, бо сміливці часто гинуть або розчаровуються, а на протестні майдани, коли треба, виходить мільйоннолика громада, в якій акумульована стабільна потуга…
У травні 1943 року, коли совєтська армія відвоювала Лівобережжя й відтіснила німців до Києва, а будинок Коломийської ґімназії перетворили на шпиталь, – восьмикласники перестали готуватися до матури й на заклик Українського центрального комітету, очоленого Володимиром Кубійовичем, який погодився на пропозицію німецького командування створити стрілецьку дивізію «Галичина», зголошувалися добровольцями до українського військового утворення.
Я прийшов на приймальну комісію, що розташувалася у міському театрі. Моїх приятелів зі мною не було. Данило заховався у своїй Боднарівці, куди війна ще не долунювала, Павло вже студіював теологію у станіславівській греко-католицькій семінарії. А Назарій не виходив із бурси. Сказав категорично, що не збирається гинути за німаків, хоче жити для України. Я назвав його боягузом і записався в дивізію «Галичина», взявши собі за приклад колишніх усусусів, які теж присягали чужій австрійській владі, проте стали згодом дисциплінованою й боєздатною Українською галицькою армією.
…І щонайчіткіше закарбувалося в моїй пам’яті й донині сниться й мучить макабричним видивом.
Совєтські танки й піхотні частини прорвалися через Ожидів на Львів, полки Тридцятого армійського корпусу панічно втекли на захід, залишивши в оточенні дванадцять тисяч українських вояків… Розбиті машини й фурґони, підірвані панцерфаустами перекособочені танки, задерті рила гармат, артилерійські коні з виваленими бебехами, спалені хати, зруйновані авіабомбами церкви й гори трупів – безголових, безруких, безногих, – а я, причавлений перекинутою вибухом гарматою, – живий!
А далі, дорогий Даниле, роки заслання в Іркутську, праця санітара в місцевому шпиталі й нарешті – воля, така примарна, як вранішня зірниця на затуманеному небі… Не докоряй мені, побратиме, за моє каяття. Я нині лікую людей і плати не беру. Сплачую борги за життя…
А Павло не міг позбутися почуття образи й напав на Данила, який не сподівався такого вибуху гніву від товариша.
Голос Павла зривався на дискант, й пиворізи, які сиділи скраю Студентського парку гуртом на траві, попиваючи з пляшок пиво, повернули голови до альтанки, зацікавлені суперечкою трьох чоловіків, що сиділи за столиком при вині.
«А що ти робив, Даниле, – волав Павло, аж відлунуювало в парку, – коли зі сходу посунула непереможна лавина чергових окупантів? Тюрми наповнювалися в’язнями, і серед них пропав митрополит Йосип Сліпий, а на паперті Преображенської церкви у Львові впав від кулі вбивці вчений богослов, поет і мислитель Гавриїл Костельник. Він прийняв православіє, мусив так зробити, щоб урятувати греко-католицький клір від репресій. І ще не відомо, хто наслав на нього вбивцю. Сам знаєш, яким авторитетом користувався Костельник серед мирян і священицтва – знали всі, що те православ’я залишиться українським у підпіллі. Звісно, кому він заважав…