І я скорився. Отримав у Замулинцях парохію, потаємно хрестив дітей і вінчав молодих у греко-католицькому обряді. А ти заховався у безпечну мушлю, немов слимак; як борсук зарився в сіно на оборозі в Сакатурі або сидів у кущах над Березівкою й ловив рибку, очікуючи кращої погоди…»
Данило мовчки слухав Павлові докори, та врешті виборсався з-під намулу його слів і відказав, як тільки міг, спокійно:
«Так, я рятував своє життя чесно, а ви з Романом, кривлячи душами, купували його покірним квилінням… Та що говорити, всі ми троє виявилися нікчемами, лише один з нас пройшов крізь вогонь чистим, мов лебідь, й був то Назарій Пігуляк! Про нього варто книгу написати, щоб наші нащадки могли на його прикладі знаходити межу між блудом і честю і вчилися виходити до людей з душами без тіней і без плям…»
Тієї миті приятелі побачили гурт людей, які вийшли з галявини, де пили пиво, й обступили альтанку. Були серед них знайомі художники, журналісти й актори театру, вони уважно прислухалися до суперечки трьох товаришів й, зачувши вимовлене ім’я Назарія, підключилися до розмови – всі ж бо в Коломиї знали Пігуляка.
«Мовите, що варто написати книгу про нашого героя – то й ми готові стати авторами, – заговорив художник. – Я добре знаю Назарія й свою розповідь про нього назвав би «Таємниці митця».
«І я маю що сказати про Пігуляка, – промовив журналіст. – У своїй уяві вже бачу статтю про нього – «Лицар честі».
«А я створив би його образ на сцені – у виставі», – вигукнув актор.
Й тоді всі прийшлі загомоніли, перекрикуючи один одного: «Я знаю його!», «Я його бачив!», «Я пив з ним пиво!», «Я… я… я!»
Не витримавши рейваху, запищала Малґося з-за ляди:
«Та замовкніть! Роз’якалися тут… Чому ж ви раніше й одного доброго слова не сказали про Назарія? Ідіть і допивайте своє пиво!»
І всіх їх наче вітром здуло.
«Не треба книги, – промовив Павло і ще раз розгорнув складений удвоє учнівський зошит. – Та й вона вже є: маємо діяріюш самого Назарія. То його сповідь…»
Я ніби осиротів… Старші студенти покинули навчання: ґімназійний будинок перемінився у військовий німецький шпиталь, і восьмикласники, до яких належав я, розбрелися. Тих, хто вступив до Дивізії, відправили на вишкіл у Німеччину – до Гайделяґру, інші позникали в уторопських лісах, куди перемаршували з Волині партизани Української повстанської армії, загрожені совєтськими військами, що вже допадали до Збруча. У бурсі на Міцкевича залишилися тільки штубаки, які ще відвідували лекції поріділої професури в будинку колишнього вже спорожнілого єврейського кагалу; наставник бурси – учитель руханки Ілько Гаврилюк відчутно подобрів й уже не обзивав бурсаків паршивими вівцями, а мене ніби й не помічав, і я задихався від неробства і невизначеності, мов риба, викинута з води на берег.
Згадався мені тоді Данилів ставок у ярузі, що вгризалася в наші городи, й занурені у гнилий намул срібнобокі пструги, які, спотворені неволею, перемінилися в гидких гребенястих тритонів. Я відчув, як моя нерішучість засмоктує й мене у твань безвиході, й тоді поставав перед моїми очима останній опришок Петрик, котрий пострілом із револьвера запосяг для себе свободу.
У стані такої депресії крізь зморні роздуми проник до моєї свідомості голос отця Лучківа, який уперто тортурував мене питанням – що ж то за шлях обрав я для себе і чи знаю, чого хочу в ньому досягти.
Змучений сумнівами, я криком переконував його, що мистецька творчість могутніша за рукопашну битву, бо, не здобувши перемоги, відчайдушні бійці падають, і нині теж вони не переможуть – сил таких не мають ні дивізійники, ані упівці. А мистецтво вічне, й невпинно розповідатиме про минулі звитяги й програші і не дасть загинути незнищенній зброї мислі, яка у принагідний час спонукуватиме народ взяти до рук зброю матеріальну.
«Але ж битва за свободу – реальність, а мистецтво, яким би величним воно не було, – тільки сурогат реальності», – нападав на мене отець Іван, і я розпачливо оборонявся.
«Помиляєтеся, отче. Сурогат – то копіювання реальності, ерзац, а справжня творчість – відкриття невідомого. Та ви лишень візьміть до уваги автопортрети Тараса Шевченка. Головна їхня сутність – не схожість з натурою, а відображення психологічного стану людини, яка уособлює свій народ. І чого лише не побачиш на тих його автопортретах: задума і біль, віра і зневіра, проблиск волі в сяйві свічки і рішучий заклик до боротьби. Це те вічне, що не дасть людям перемінитися в намулі байдужості із срібних пстругів у гидких тритонів, мистецтво творить новий світ, прозирає крізь невольничу темряву до світла свободи; митець – деміург, який розкриває перед людьми не лише себе самого, а весь гурт своїх однодумців!»