Губи Галини Дмитрівни здригнулися.
— Чує серце… З поганими людьми знається Валерій.
— Одягайтесь, і ми встигнемо раніше за них.
— Боюся я, Миколо Павловичу. Погані передчуття гризуть мене.
— Боятися нема чого. А побачити треба. Можливо, нічого страшного й немає. Збираються ровесники Валерія, друзі по боксу.
— Якби то так!
— Одягайтеся, Галино Дмитрівно, — наполягав Молибога.
І вона таки послухала його.
Вивіска над рестораном у підвальчику світилася, вони побачили її ще здалеку. На східцях Галина Дмитрівна тихо промовила:
— Уперше в житті… Ніколи не бувала в ресторанах…
— Ви нічого не втратили. Я, признатися, разів кілька бував і завжди потім каявся. Накурено, душно, дихати нічим. І гамір такий, як на товкучці.
Вибрали столик у лівому кутку за колоною. Звідси добре видно вхід і весь зал, колона вигідно прикриває їх від сторонніх очей. Молибога глянув на годинник.
— Замовимо щось… Ви пиво любите?
— Ні, мені хіба чаю.
— Я бачу, вам холодно, Галино Дмитрівно. В такому разі не погребуйте порадою. П'ятдесят грамів горілки — найкращі ліки. Мені сто, а вам п'ятдесят. Чай ми ще встигнемо…
— Як знаєте…
Молибога пересунув горщик з квітами, і тепер вони сиділи ніби за ширмою… Ліворуч колона, праворуч квіти.
Заграв оркестр. Галина Дмитрівна без всякого інтересу дивилася на танцюючих, і очі її знову і знову намацували вхідні двері. До ресторану входили все нові відвідувачі. Та ось Галина Дмитрівна приторкнулася до руки Молибоги.
— Вона…
Через поріг легко переступила невисока дівчина в зеленому джемпері, за нею поважно ступав елегантно одягнений юнак у вузеньких сірих штанях і такого ж кольору піджаку витонченого крою. Не глянувши ні на кого, дівчина упевнено попрямувала через увесь зал і красивим рухом підняла портьєру, за якою тепер видно було стіл і м'які крісла. Портьєра опустилася, і відразу ж у той бік подався вусатий офіціант…
Ще хвилин через п'ять за портьєрою зник і новий клієнт — літній чоловік у чорному костюмі, з паличкою. І вже після нього прийшов Валерій. Галина Дмитрівна саме наливала собі води, і склянка тихо дзенькнула.
Микола Павлович Молибога, як міг, заспокоював її. Офіціант помітив, мабуть, що жінку трясе лихоманка, і запропонував перейти за інший столик. В кінці залу, наприклад, затишніше…
— Он там, біля кабінки з ширмою, можна? — запитав Молибога і попросив перенести їхні пляшки.
Так вони опинилися зовсім близько від Валерія. З цього боку, де вони тепер сиділи, ширма глуха, отже, ті, що в кабінці, повз них не проходитимуть, а голоси добре чутно. Ось говорить дівчина, соромить свого кавалера. Валерій час від часу підтакує, сміється. Той, у чорному костюмі, мовчить. Офіціант проносить за ширму піднос, на якому дві пляшки коньяку, шпроти, салат із свіжих помідорів. Ще один піднос — хліб, вода, пляшка шампанського. Дзвенять бокали.
— За що ж п'ємо? — запитує дівчина.
— За успіх! — відповідає їй хрипкуватий голос, голос людини з паличкою.
— За ваш успіх? — запитує Валерій іронічно.
— Без мого успіху не буде й вашого.
— Ви хочете сказати — без вашої тисячі не буде й нашої сотні! — не вгамовується Валерій.
— Годі вам! Валерію, пий, — наполягає Люда. — Я хочу випити за твій успіх, Валерію. Останні два дні тобі щастило, правда? Щоб отак завжди!
Потім Валерій пішов з дівчиною танцювати. Галина Дмитрівна невесело дивилася на них. Звуки саксофонів, удари в бубон викликали в неї тупий біль.
А за ширмою тим часом продовжувалася розмова.
— Він нам потрібен. Тільки доведеться поморочитися. До серйозної операції залучати рано, — чувся хрипкий голос.
— Головне, Валерій жадібний до грошей. І заздрить вам. Учора він одержав на облігації для вас майже п'ять тисяч, позавчора — три. А в самого залишилося… Поділіть вісімсот на нас трьох, скільки вийде… Трохи більше як дві з половиною сотні.
— Мало? Дві з половиною за два дні мало?!
— А риск? Ви про головне забуваєте, дорогий дядечку.
— Кхе… Який там риск! Облігації не підроблені, виграші законні, — сперечався дядечко.
— Чому ж ви самі не одержуєте? Мовчите? Ну, та гаразд, гаразд. Усе ясно. Робота неважка, звичайно, оплачується пристойно. Однак тиражі відбуваються не часто. Ну, ще день, ще два, і ви всі свої облігації перевірите, всі виграші одержите. А тоді що? Зуби на полицю і чекати?
— З грошима чекати легше, ніж без оних.
— З великими — так… А з нашими…
— У мене, юначе, теж були малі, а я зробив з них великі. Я починав з дрібниць… Хто міг повірити, що випадково куплені за безцінь облігації принесуть такий бариш? Ніхто. А я вірив. Із самого початку вірив. Візьму бувало тиражну таблицю в руки, а номери марширують переді мною, як солдати перед генералом. Десь же вони, думаю, є, у когось лежать ці облігації. Може, у мого сусіда, вагоновода трамвая, чи знайомого двірника. Всі ж на позику підписувалися, в кожній хаті на тисячі карбованців тих виграшних номерів. І почав полювати за ними… Кхе… Нелегко було. Платив по-різному, і по десятці за сотню, і по п'ятнадцять карбованців. Припече людині, а я тут як тут… Ти про риск заїкнувся. Ото був риск — чисті гроші за папери віддавати!.. Виходить, не помилився. І ти зі мною, як сир у маслі. Може, неправда? За цю поїздку скільки в кишеню поклав? То ж бо! А я ось знову лист з Кавказу одержав. У них для нас дещо є, і ми… — він стишив голос, перейшов на шепіт.