— А може, у нього планується бенкет чи скоро якесь сімейне свято? — запитав інспектор.
— Я знаю дні іменин усіх моїх клієнтів, — зверхньо відповів товстун. — І приблизно уявляю собі, що вони замовлятимуть.
— Але ж ви не знаєте, коли й до кого приїдуть гості, — заперечив Кноль. — Я впевнений, що в цього… як його… Хетеля зараз хтось гостює.
— Я сам так вважав, — відмахнувся товстун, — тиждень тому навіть бачив, як гер Хетель привіз якихось двох чужаків. Увечері я саме вимкнув світло і збирався зачиняти магазин: він привіз їх у своєму «опелі». Вранці я запитав гера Хетеля, чи не потрібно чогось його гостям, а він сказав, що вони вже поїхали.
— Так, — погодився Кноль, — яке кому діло, хто і що п'є. Аби пилося й купувалося! До речі, — поцікавився наче між іншим, — гер Хетель сам замовляв спиртне?
— Він посилав шофера до Зальцбурга, — пояснив товстун, — гер Хетель знає, що в мене нема джину. Та й звідки йому бути? — спалахнув раптом. — Але шофер побачив, що я їду в місто, і попросив мене. А сам, — підморгнув, — до якоїсь фройляйн. Цьому шоферові пальця в рота не клади — справжній жеребець!
Кноль подумав, як гарно мати справу з базіками. Хетель — розумний, передбачив навіть дрібниці, та ось що таке — мати лінивого слугу і балакучого крамаря напроти….
«Але ж вони могли накивати п'ятами після розкриття тайника, — прийшла думка, — і зараз у Хетеля нікого нема».
Кноль просидів у товстуна весь вечір, купив пляшку коньяку, і вони випили її вдвох. Весь вечір інспектор стежив за вікнами Хетелевого будинку.
— Гер Хетель одружений? — поцікавився в крамаря між двома чарками.
— Його, — довірливо нахилився до Кноля товстун, — лише недавно випустили з тюрми… розумієте, СС… Ще не встиг одружитися.
— Для чого ж йому така вілла? Живе ж сам?
— Гер Хетель — один з найвпливовіших городян Альт-Аусзее, і йому не личить жити в якомусь котеджику.
Коли стемніло і у віллі засвітили світло, Кноль побачив у вікні другого поверху дві чоловічі постаті. Він не міг помилитися: один запинав штору, а другий стояв у глибині кімнати. Шофер у цей час мив автомобіль біля гаража. Отже, «гості» Хетеля ще не поїхали…
… Побачивши в кінці вулиці Хетеля, Кноль засовав-ся на стільці. Зараз вирішувалася його доля — можливо, на все життя, і від його волі й зібраності залежало все. Сів прямо, влипнувши в спинку стільця і поклавши руки на пластикову поверхню столика. Лише ледь-ледь тремтіли пальці. Кноль помітив це і зняв руки зі столу: ніщо не повинно виказувати його хвилювання.
Коли Хетель зайшов у кафе, інспектор багатозначно вказав йому очима на хазяїна. Хетель зрозумів його — не звертаючи уваги на інспектора, підійшов до стойки, замовив каву.
— І принесіть мені «Кемел», — попросив. Знав, що в кафе таких сигарет нема, тютюнова крамниця, де можна знайти американські сигарети, далеченько, але хазяїн не посміє відмовити в проханні одному з найповажніших громадян містечка.
Справді, той подав каву, вибачився:
— Таких сигарет нема, але я зараз збігаю.
Хетель кивнув, і хазяїн вийшов. З чашкою в руках Хетель підійшов до столика інспектора. Вони не привіталися, не вимовили жодного слова, тільки дивилися один на одного очікуюче, холодно і, здається, байдуже, але з прихованою ненавистю і злістю.
Нарешті Кноль почав:
— Я вже казав вам, гер Хетель, що ви оточені. Ми можемо заарештувати вас хоч зараз, і все залежить од мене. Звинувачують вас у вбивстві Георга Ціммера і пограбуванні тайника, розташованого в підвалі замка зальцбурзького архієпіскопа.
Хетель спробував продемонструвати витримку. Ковтнув кави і навіть посміхнувся.
— Тут якесь непорозуміння, гер інспектор. Я всього лише власник школи і рідко коли відлучаюсь з Альт-Аусзее.
— Не будемо марнувати час, Хетель! — обірвав його Кноль. — Бо час працює і проти вас, і прати мене. Може трапитися так, що через кілька годин вас не врятує вже ніщо. Поки я можу допомогти вам.
— Скільки? — видихнув Хетель нервово.
Кноль склав хрестом руки на грудях.
— Три мільйони шилінгів! — мовив твердо.
— Ви збожеволіли, інспекторе! — зверескнув Хетель.
Кноль трохи помовчав. Нахилився над столом, втупившись у Хетеля.
— Це моє останнє слово! Даю вам півгодини на роздуми. Півгодини — і жодної хвилини зверх того. Якщо через півгодини я не одержу чек, ми братимемо вас. Негайно братимемо…
— Але ж три мільйони шилінгів!.. — мало не заплакав Хетель. — Це ж грабунок!
У голосі Кноля забриніла іронія: