Шульц купався і загоряв на озері мало не годину. Потім одягнувся і, кинувши «фольксваген» на стоянці, рушив ледь помітною стежкою поміж кущами до «Чорного дрозда».
У «Форді»-сімнадцятому захвилювалися, та Бонне наказав агентам сидіти спокійно й чекати вказівок.
Грейзль з'явився червоний, спітнілий, дихав важко, певно, біг. Від нього смачно пахло пивом, і Бонне подумав, що й він не відмовився б від кухля.
Сержант зашепотів, наче тут їх могли підслухати:
— Вони розмовляли про щось, та я не міг почути… Шульц сів біля стойки і сказав їй усього кілька слів. Я підійшов, але вони замовкли. Шульц узяв кухоль і сів у кутку, вони більше ні про що не розмовляли, та хазяйка пішла, і її місце зайняла дівчина. Така вродлива блондинка.
— Розмарі, — здогадався комісар.
— Так, її звуть Розмарі. Я вийшов у вбиральню, — там є вікно на двір, — і побачив, що хазяйка виводить із боксу машину. Білий «фіат», СР двісті двадцять три — сорок чотири. Я одразу прибіг сюди…
— Ви добре зробили, Грейзль. Тепер сидіть і відпочивайте.
Бонне узяв мікрофон. Скомандував:
— «Форд»-сімнадцятий, продовжуйте стежити за підопічним. Певно, він вертатиметься в Альт-Аусзее… Де ви, «Форд»-вісімнадцятий? Будьте напоготові. Я йтиму за білим «фіатом» СР двісті двадцять три — сорок чотири… Займіть позицію при виїзді з якобсдорфської дороги на автобан. Візьмете «фіат» на себе, бо жінка, яка вестиме його, знає мене.
Маленький білий «фіат» проминув їх через кілька секунд і, поки Бонне виводив свою важку машину з кущів, був уже на роздоріжжі. Постояв трохи і вклинився слідом за чорним «фордом» у потік автомашин, що мчали в бік гір. Об'їхали Зальцбург, і «фіат» звернув на шосе, ще вело до Унтеркрімля.
— Так я і думав… — крізь зуби цідив Бонне, стримуючи «мерседес», щоб не попасти в поле зору фрау Вессель. — Вони сидять у горах і чекають на звістку. І ми їх…
— Заарештуємо? — чи то здивовано, чи то радісно запитав сержант. Це прозвучало так комічно, що Бонне не витримав і голосно зареготав.
— Звичайно, коли трапиться така нагода.
Попереду з'явилися будиночки міста. «Унтеркрімль», — прочитав Бонне, і тут же почув голос агента з «форда»:
— «Фіат» зупинився на площі. З нього вийшла жінка, прямує до ресторану. Чекаємо наказу…
— Ідіть за нею, — наказав Бонне. — Ідіть і подивіться, що вона там робитиме.
Фрау Вессель затрималась у ресторані недовго, випила чашечку кави, перемовилась кількома словами з жінкою, що стояла за стойкою, і знову сіла за кермо. «Фіат» розвернувся і виїхав на дорогу, що вела назад до Зальцбурга.
— Зважте, сержанте, текст телеграми вже відомий барменші, — сказав Бонне. — Не буде ж така ділова жінка як фрау Вессель кидати все і мчати за стільки кілометрів, щоб випити в Унтеркрімлі чашечку кави. Але хто тепер прийде до барменші? Чи вона сама повинна зв'язатись з кимось? Оцей вузлик нам і треба розплутати.
Фрау Вессель більше не цікавила комісара. І все ж він наказав двом агентам з «форда» простежити за нею до «Чорного дрозда».
Інших двох залишив в Унтеркрімлі.
Було таке відчуття, що потрапив до глибокої пивниці: темно, вогко, незатишно і здається, хтось дивиться на тебе з темряви, зараз підставить ніжку чи схопить за комір.
Грейт згадав Тома Сойєра і його пригоди у печері. Взагалі він мало читав, як більшість американців, але Тома Сойєра пам'ятав. У дитинстві навіть намагався копіювати Тома, тим більше, що ровесники схилялися перед фізичною силою Кларенса і вважали його своїм ватажком.
Дитячі спогади трохи розчулили Грейта. Уявив собі маленьке містечко, де народився. Він в'їде в нього на найкращому відкритому лімузині, щоб всі бачили: приїхав молодий Грейт, у якого, кажуть, вже не один мільйон…
Грейт зайде до бару на центральній вулиці і пригощатиме всіх, хто завітає туди. Дарма що його батько-квакер не пив і тримав своїх дітей у залізному кулаці. Син — полковник, мільйонер, батьківські настанови для нього смішні, та й хто тепер дотримується їх? Рівність, помірність, любов до ближнього? Стискай кулак і трощи навколо — все залежить від сили твоєї руки!
Грейт стиснув кайло і рубонув по вологій стінці штреку. Потім присів просто на землю — стояти, зігнувшись у низькому проході, було незручно. Взяв схему штольні і ще раз звірився з записами. Наступний поворот праворуч, від нього сім кроків — і копати…
Штайнбауер не полінувався, заховав контейнер на півтораметровій глибині, доведеться як слід попотіти. Та поспішати нема куди: попереду цілий день — вони попередили фрау Шварцвеллер, що йдуть у гори і, можливо, не повернуться до обіду. Взяли з собою бутерброди і кілька пляшок пива. Пиво — це все, що вони дозволяли собі. Грейт було хотів, щоб хазяйка сіла на велосипед і гайнула до найближчої крамниці по шнапс, та Хетель заборонив: