Ми копали протитанкові рови в долині. Це була важка виснажлива праця, і ввечері всі ми падали від утоми. Та ще як навмисне завзялися холодні дощі із снігом, розвезена сотнями ніг, земля перетворилася на рідке багно, в окремих місцях воно доходило до колін, взуття в усіх розкисло, почалися хвороби — розумієте, як було мені з моєю болячкою, котру викашлюю і по сей день?
Нас було трохи більше сотні — мешканців навколишніх сіл і хуторів, командував нами унтершарфюрер СС Врук. Коли я зараз згадую есесівців, усі вони уособлюються в постаті цього Врука і ще одного, про якого, власне, і йтиме мова. Але раніше про Врука.
Уявіть людину, досить високу і широку в плечах, мало не з квадратним обличчям і маленькими очима. Тепер такими малюють есесівців карикатуристи, вважаючи, що це втілення зла і грубої тваринної сили, але ж уявіть такого живим, і він має над вами безмежну владу! Врук знущався з нас, як хотів. Мало того, що ми працювали від зорі до зорі з короткою перервою на обід, унтершарфюрер протягом дня відбирав десяток-півтора людей, котрі, на його погляд, погано працювали, і давав їм додаткове завдання на вечір. Усі падали з ніг, і не в одного виникала думка, що краще вже смерть, ніж таке життя.
Одного разу нас підняли раніше, ніж завжди. Але диво-дивне: ми не почули вруківської лайки. Спочатку зраділи, вирішивши, що він або захворів, або подався кудись у справах. Та все обернулося значно гірше. Нас вишикували по одному в ряд незамкнутим прямокутником. Під'їхала машина, і з неї вийшли три офіцери. Попереду — штурмбанфюрер СС в опуклих окулярах. Він зупинився там, де прямокутник переривався, і мовив:
«Сьогодні вночі в протитанковому рові вбито унтершарфюрера СС Врука. Це зробив хтось із вас. Злочинець повинен зараз вийти із строю. Якщо він не зголоситься, буде розстріляно кожного десятого».
Усі мовчали, і чути було лише, як розбиваються об калюжі водяні патьоки.
Штурмбанфюрер почекав трохи і сказав: «Я даю вам три хвилини».
Глянув на годинник, обернувся до офіцерів і про щось заговорив з ними.
Ми стояли, переступаючи з ноги на ногу, і також чекали. Я стояв праворуч від штурмбанфюрера, зовсім близько від нього, дивився, як жестикулює він, пояснюючи щось офіцерові, як зареготав раптом — задоволено і самовпевнено. Тільки тоді до мене дійшло сказане ним, і я жахнувся. Адже розстріляють кожного десятого. Мабуть, тоді я злякався, бо непомітно скосив очі й почав лічити — я був десятий. Я рахував двічі чи тричі, та помилки не було: я був десятий!
Не знаю, скільки часу минуло відтоді, як я почав лічити, та раптом зрозумів, що стою праворуч од штурмбанфюрера, а рахувати, певно, почнуть з того боку. Нас же всіх — сто сім (це я знав точно — одержували хліб та приварок щодня для ста семи чоловік).
Отже, я вже не десятий.
Тоді я зрадів. Потім мені було соромно і за переляк, і за подальшу радість, мені соромно за це й зараз, я нікому не казав про це, вам лише вперше, можливо, мені тепер буде легше — всі ці роки точив мене черв'ячок і щось лежало тут, усередині, бруднувате й колюче: згадаю — і болить…
Але тоді я думав лише над одним: звідки почне рахувати штурмбанфюрер?
Він обернувся до нас, підніс руку з годинником мало не до носа, різко опустив її і мовив:
«Три хвилини минуло. Але це буде дуже просто — розстріляти кожного десятого. Десять чоловік із ста — і всього десять шансів із ста, що буде розстріляний злочинець. Це несправедливо, чи не так, панове?»
Він звертався до нас, наче ми мали право погодитися з ним чи заперечити; ми могли лише стояти й мовчати, ми були цілком в його волі.
Штурмбанфюрер вів далі:
«Зробимо так, панове. Якщо ви довіряєте мені, я сам відберу цю злощасну десятку. Звичайно, мені важко гарантувати, що злочинець неодмінно попаде до неї, — і все ж наші шанси значно зростуть».
Він знущався з нас, а ми переступали з ноги на ногу й мовчали — сто сім мокрих, голодних і безправних людей.
«Ваше мовчання розумію як згоду, — продовжував штурмбанфюрер. — Прошу дивитися мені у вічі, я спробую по очах догадатися, хто з вас міг вчинити «цей жахливий злочин».
Офіцери засміялися. Видно, їм подобався цей спектакль.
Штурмбанфюрер рушив уздовж строю. Він пішов із протилежного боку повільно, не звертаючи уваги на багно, воно хлюпало під його блискучими чобітьми, і всі ми чули це хлюпання — бо кожний крок міг принести смерть одному з нас.
Нараз хлюпання припинилося: штурмбанфюрер зупинився перед літньою людиною в намоклому, з обвислими крисами капелюсі. Я знав його — гаражний слюсар з Унтеркрімля.
Невже він перший?