О, вже і Каммхубель припхався в Ганновер — це остаточно розізлило Гюнтера. Совають носа не в свої справи, теж філософи, інтелігенція, розкудкудакались. Боже мій, як погано тхне від нацистських грошей!” А ти не нюхай!
— Тож не барімося, — сказав Карл.
Гюнтер обережно вийшов за двері. Пробіг коридором, озирнувся, завертаючи, й пострибав через приступки вниз.
…За столиком Пфердменгеса сиділо двоє чоловіків. Полковник танцював з якоюсь розмальованою дівчиною. Сівши на місце, жадібно випив шампанського, вказав Гюнтерові на чоловіків:
— Оце мої старі друзі. Отой рудий — Ганс, а цей — колишній, хоч, правда, всі ми колишні… Курт, мій однополчанин.
— На хвилинку, гер Пфердменгес, — спробував відкликати його Гюнтер, — нагальна справа.
— Називай мене просто полковником, — недбало поплескав його по плечу Пфердменгес. — Ніяких справ, сьогодні відпочиваємо.
Чоловіки схвально закивали. Гюнтер нахилився до вуха Пфердменгеса, прошепотів:
— Хочете втратити свої п’ятсот тисяч?
Той подивився на нього нерозуміюче, нарешті вміст сказаного дійшов до його свідомості.
— Я не люблю таких жартів!
— А я не жартую.
Полковник потер чоло. Налив повну склянку води, випив.
— Ходімо!..
— А як ми? — запитав Курт.
— Пийте. Я заплачу.
Дізнавшись про розмову Карла з Аннет, полковник розлютився.
— Я придушу його, як цуценя! — підніс кулаки. — Ніхто ще безкарно не ошукував Пфердменгеса!
— Вам хміль ударив у голову, — обірвав його Гюнтер. — Можливо, ви і справді придушите його, та ганноверська поліція вже через кілька годин викриє вас. І замість п’ятисот тисяч — тюрма.
— Але ж не можна безкарно робити такі речі! — гарячкував полковник.
— Є спосіб збільшити вашу долю в десять разів! — не дослухав його до кінця Гюнтер.
— П’ять мільйонів?.. — полковник зблід.
— Так, п’ять мільйонів… Зараз ми поїдемо… тут неподалік… Але з умовою: виконуватимете все, що я накажу!
— Згода! — мовив той шанобливо. Гюнтеру здалось, полковник виструнчиться й клацне каблуками. Що ж, за п’ять мільйонів це можна…
“Фольксвагена” на стоянці не було — Карл поїхав до Каммхубеля. Піймали таксі, й через десять хвилин Гюнтер натиснув кнопку дзвінка біля хвіртки, що вела до будинку Йоахіма Шліхтінга.
Вийшов слуга у супроводі вівчарки. Пес кидався на чавунну огорожу і хрипів, захлинаючись од люті. Слуга підозріло роздивлявся здалеку, запитав:
— Хто?
— Полковник Пфердменгес і пан Велленберг. Дуже важлива й термінова справа. Вибачтесь перед паном Шліхтінгом, але ми не маємо іншого виходу.
Слуга скоро повернувся і загнав вівчарку до приміщення.
— Прошу, пан Шліхтінг чекає на вас.
Йоахім Шліхтінг стояв посеред великого холу з килимом на всю підлогу, і це робило його ще вищим — буцімто хробак якось примудрився стати на хвіст і завмерти. Мовчав, розглядаючи відвідувачів. Гюнтер не витримав і почав перший:
— Сьогодні ви зустрічалися з людиною, яка вимагала від вас дві цифри шифру…
Шліхтінг нахилився трохи й так застиг, немов Пізанська башта. Затим прорипів невдоволено:
— Я не люблю шантажистів, панове. Якщо ви прийшли тільки за цим, вважатимемо розмову вичерпаною.
Гюнтер показав на полковника.
— Це штандартенфюрер СС Людвіг Пфердменгес. Він назве вам пароль, про який дізнався той чоловік… Ну, той, що був у вас сьогодні.
— Так, — ствердив упевнено полковник. — “Гарно навесні в Арденнському лісі”. Чи ви ніколи не їздили туди о цій порі року? — Додав від себе єхидно.
Шліхтінг подумав трохи й запитав:
— Але ж чому створилася така ситуація? Прошу вас… — і вказав на фотелі в кутку холу.
Гюнтер, не кваплячись, закурив. Не тому, що збирався з думками, — наперед продумав розмову, просто дивився на Шліхтінга й визначав, чого можна чекати від цього “хробака”. Чомусь йому здалося, що Шліхтінг зараз втягне голову поміж вузькі плечі й поповзе по підлозі. Але той дивився на Гюнтера спокійно й холодно, сам визначив, з ким має справу, одне вже збагнув — і це робило честь його проникливості, — що треба розмовляти не з штандартенфюрером, а з юнаком, у якого, фактично, молоко на губах не висохло.
— Людина, з якою ви познайомилися сьогодні, — почав Гюнтер, — син Франца Ангеля. Сподіваюсь, вам знайоме це ім’я?
Якась іскра спалахнула в прозорих очах Йоахіма Шліхтінга.
— Звичайно, знайоме, але ж цей молодик назвався Карлом Хагеном…
— Карл Хаген, журналіст, — ствердив Гюнтер. — Його батько також користувався цим прізвищем. Та справа не в цьому. Просто я пояснюю, яким чином до Карла Хагена потрапив список тих, хто знає шифр. Я допомагав йому з самого початку, якщо хочете, панове, небезкорисливо, у нас розмова йде начистоту, і я не критимусь перед вами. Карл Хаген обіцяв мені мільйон, п’ятсот тисяч полковнику. На якій сумі зійшлися ви, гер Шліхтінг?