Кальтенбруннер особисто вів протокол наради. Він знав, що довіряти тут не можна нікому. Тому персональні шифри рахунків одержали лише найдовіреніші особи. В основному цінності були покладені на шифровані рахунки з умовою: вклад може одержати особа, яка знатиме шість цифр. Визначили людей, котрі б знали по дві цифри шифру, але не були знайомі один з одним. Списки цих людей зберігалися серед найсекретніших документів у головному управлінні імперської безпеки, щоб жодна з «трійок» не могла домовитись.
… Як завжди, спогади засмутили Штайнбауера. Не тому, що було шкода колишніх колег — кожному своє, одних чекав зашморг, інших, як і його, забезпечене і приємне життя, — просто доля того контейнера, закопаного в забої старої шахти, не давала йому спокою.
У контейнері зберігалися списки «трійок». Штайнбауер знав, що знайти тайник практично неможливо, і все ж сумніви мучили його. Іноді здавалося, гірські породи зсунулися і зовсім завалили стару шахту, часом уявляв, як хтось випадково почав копати саме на тому місці. Розумів: усе це — дурниці, один випадок із мільйона, ба навіть із ста мільйонів, та все ж його кидало в холод, і кінчики пальців починали свербіти, буцімто обморожені.
Давно вже треба було дістати той клятий контейнер, та відкладав з року на рік.
В Австрії особисто йому з'являтися було небезпечно: багато хто ще пам'ятав там його, навіть преса іноді згадувала прізвище Штайнбауера у зв'язку з таємничим і безслідним зникненням федерального канцлера Мікласа напередодні того дня, коли гітлерівці окупували Австрію. Довіряти ж долю контейнера ще комусь Штайнбауер не хотів — був надто обережний і розумів, що таємниця, яку знають двоє, вже не таємниця. Все вагався, аж поки не розшукав Дорнбергера. Йому міг довіритися сяк-так: у Дорнбергера не вистачило б розуму ошукати його, але, виявилося, не вистачило й розуму тихо й обережно розкрити тайники. А шкода: минає двадцять років з часу страсбурзької розподільчої наради, а за законом цінності, що лежать на шифрованих рахунках, стають власністю банку, якщо за двадцять років ніхто не з'явився за ними. Тому й вирішив зараз довіритися Ангелю і цьому американському полковникові.
Ангеля він знак, Ангелі, не обдурить його — це ж за наказом Штайнбауера інсценізували смерть гауптштурмфюрера, бо для тої роботи, на яку брав його Штайнбауер, потрібна була людина без минулого.
Ангель побоїться зрадити. Він і полковник — гідна пара, варті один одного. В крайньому випадку поласяться на золото, але навряд: що золото — тьху, якихось шістсот тисяч, а там пахне мільйонами. Без його ж, Штайнбауера, допомоги, не зможуть зібрати «трійки», зрештою, якщо навіть намагатимуться, то тут їм і кінець. ІНп очолює організацію колишніх есесівців, і його рука дістане зрадників усюди. А Грейт і Ангель не можуть не розуміти цього.
Штайнбауер вирішив не критися і розповів компаньйонам про вміст другого тайника. Більше того, відвертість тепер була його козирем — що інформованішими ставали його партнери, то більше він прив'язував їх до себе. Хто ж сам добровільно відмовиться од своєї частки при розподілі, надто коли ця частка складатиме чортзна-скільки?
Його відвертість справила враження. Грейт забув про джин, а Ангель пересів у фотель ближче до Штайнбауера, їв його очима, намагаючись не пропустити жодного слова.
— Ми дістанемо цей контейнер, якщо навіть доведеться перекопати всі штреки тої шахти! — вигукнув полковник рішуче.
— Мені подобається ваш оптимізм, — мовив Штайнбауер. Обрізав сигару, спідлоба уважно стежачи за співбесідником: жодний рух, жодна підозріла інтонація не лишилися б непоміченими.
Полковник і справді захопився розповіддю, певно, йому імпонувала не тільки перспектива легкого збагачення, а й риск, пов'язаний з шуканням нацистських скарбів. Ангель не відвів очей, коли Штайнбауер втупився в нього. Зважував усі «за» і «проти» й нарешті сказав:
— Але ж ви знаєте, що в Танжері ми мали неприємності з поліцією. Можливо, вони переслідуватимуть нас і надалі. Там був агент Інтерполу, а це завжди небезпечно.
Штайнбауер не забарився з відповіддю:
— Ви одержите справжні іспанські паспорти і вилетите прямим рейсом із Мадріда на Відень. Навряд чи ця історія з дівчатками зацікавила міжнародну поліцію так, щоб вона оголошувала розшук. На всяк випадок не зупиняйтеся у готелях. У мене є в Австрії свої люди, ви одержите пароль і зв'яжетеся з ними.
— Я чув про ці скарби, — не втримався Грейт, — серед офіцерів окупаційних військ одразу по війні ходили про них легенди…