Володя. Ну що? Що? Що вона сказала?
Інструктор. Вона сказала… вона сказала, що ти… гарний хлопець, але…
Володя. Що?
Інструктор. Нічого. Такі питання, здається, краще-таки вирішувати без втручання громадських організацій… А дівчина вона, здається, справді, нічого… В усякому разі з гідністю.
Володя. Я ж тобі казав! А ти розігнався! Теж іще — діяч!.. Молодець! (Останній захоплений вигук адресовано Наталці.)
З лівого боку сцени висвітлюється той самий грибок і пісочник дитячого майданчика у дворі багатоповерхового будинку. Біля грибка Нінка стрибає на одній нозі — грає у класи. Виходить Степан Аркадійович.
Степан Аркадійович. Слухай, дівчинко, ти… Вітю Руденка з п’ятдесят п’ятої квартири знаєш?
Нінка. Магеллана? Авжеж, знаю.
Степан Аркадійович. Ти його тут не бачила?
Нінка. Бачила. Він з хлопцями там, за будником, у футбола грає.
Степан Аркадійович. Поклич його, будь ласка.
Нінка. Зараз. (Вибігає.)
Степан Аркадійович сідає під грибком, закурює. Сірники ламаються в його руках, не запалюються. Він весь час збентежено озирається — видно, нервує, незатишно почуває себе у дворі будинку, де живе його колишня сім’я. Вибігає Вітька. Вгледівши батька, зупиняється як вкопаний, втягує голову в плечі.
Степан Аркадійович (підводиться йому назустріч). Здрастуй, Вікторе.
Вітька (одвернувшись, через силу). Привіт…
Степан Аркадійович. Я тебе давно не бачив. Ти так виріс. Зовсім дорослий став. Як твої справи? Як у школі?
Вітька мовчить, опустивши голову.
Степан Аркадійович. Слухай, а в басейн ти ходиш? Ти ж колись збирався. Треба, треба ходити. Треба вчитися плавати, як спортсмен. А то… Пам’ятаєш, як ми з тобою в Свиноїдах на Десні… На довбанці перевернулись… Тоді тобі років п’ять було…
Вітька. Чотири з половиною…
Степан Аркадійович. Так-так. Але ти молодець — не злякався. Я часто згадую той епізод… Ти схопив мене за шию і кричиш: «Не бійся, я держусь!» (Сміється, лагідно проводить рукою по щоці сина.) А я за тобою скучив…
Вітька (усміхаючись). Я за сорочку схопився, а не за шию.
Степан Аркадійович. Так-так… Здається, за сорочку. Диви, ти все пам’ятаєш… Навіть краще за мене…
Вітька. А що ж…
Степан Аркадійович. До речі, я скоро купую човен. Уже домовився. З каютою. Справжній корабель. Ми зможемо поїхати з тобою в мандрівку по Десні… Хочеш?
Вітька (очі в нього загорілися, знизує плечима). Я знаю?.. А що ж…
Степан Аркадійович. Тільки за умови, що ти… Скажи чесно, це ти сьогодні дзвонив по телефону?
Вітька мовчить. Ховаючись за грибком, підслуховує Нінка.
Степан Аркадійович. Тьотя Емма прекрасно тебе впізнала, так що… Ну скажи, для чого це ти робиш?
Вітька мовчить.
Степан Аркадійович. От для чого? А?.. Даремно це ти робиш… Тьотя Емма хороша людина… Вона… Вона дуже справедлива. Вона завжди каже правду. Вона… вона чесна. Вона ніколи… Вона нікому… Ти її просто не знаєш. Вона добра. Вона дуже добра…
Вітька раптом починає глузливо сміятися.
Степан Аркадійович. Чого ти смієшся?
Вітька сміється дедалі дужче.
Степан Аркадійович. Ну чого ти смієшся?.. Ех ти!.. Я думав… але бачу: тьотя Емма права — ти зіпсований, невихований… Я до тебе по-доброму, а ти…
Вітька (перебиває). Ну й цілуйся з своєю Еммою!.. (Схоплюється й вибігає.)
З правого боку сцени висвітлюється круглий стіл у квартирі Руденків. За столом сидять мати і класний керівник.
Класний керівник. Сто дев’яносто сім пропущених уроків з двохсот сімдесяти трьох. Ви уявляєте собі, що це значить?! Він у мене стоїть по порушенню всеобучу. Ви уявляєте собі, що це таке?! Це порушення закону. Порушення постанови партії і уряду. За це суворо карають. Дуже суворо!
Мати. Я йому казала. Хіба я не казала?! Та чи в змозі я простежити?! Я весь час у роз’їздах. Я працюю на транспорті…
Класний керівник. Ви зобов’язані щось зробити! Ви розумієте, він тягне назад увесь клас. Та що клас — усю школу! Він темна пляма в нашому колективі, розумієте? Якщо ви хочете знати, через таких-от наша школа має останнє місте в районі.
Мати. Я йому казала: треба вчитись, виконувати завдання, слухатися старших. Вій погоджувався. Але… Я одна… Чоловіка нема. Чоловік мене покинув… ви жінка… Ви повинні розуміти…
Класний керівник. Я розумію…
Мати. Ні, ви не розумієте. Якщо ви… Ви нічого не розумієте!
Класний керівник. Я добре розумію. Я… в мене в самої… особиста драма… Так сталося, що я теж лишилася сама… Не вийшла заміж… Хоч могла… Довго розповідати… Був у моєму житті один чоловік… але… Він не був вільний, розумієте, і… А торік померла Мати, і я лишилась зовсім сама… О! Я прекрасно знаю це почуття… Коли стіни душать, тиснуть… коли кімната як… як склеп… Світ немилий!.. А прийдеш у школу — вони кричать, галасують, по головах ходять… не слухаються, вчаться погано… А директор і завуч вимагають — давай показники. Успішність, поведінка, відвідування…
Мати (зітхає). Я розумію.
Класний керівник. А недавно якісь залізли пізно увечері у дитсадок, порвали подушки, пообливали стіни зеленкою, повиловлювали рибок з акваріумів. Запідозрюють наших учнів.
Мати. Вітя цього не робить.
Класний керівник. Звідки ви знаєте, що він робить і чого він не робить? Хто знає, що вій робить, коли його нема ні в школі, ні дома?
Мати. Я поговорю з ним. Серйозно поговорю. Обіцяю вам!
Класний керівник. Я вас дуже прошу. Без допомоги сім’ї школа нічого не зробить. Я задоволена, шо нарешті зустрілася з вами. До побачення!
З лівого боку висвітлюється той самий грибок і пісочник дитячого майданчика у дворі багатоповерхового будинку. Під грибком сидять Вітька й Нінка.
Вітька (замріяно). Він заходив у двадцять портів: Констанца… Стамбул… Неаполь… Ліворно… Генуя… Марсель… Барселона… Він шлюзувався в американських Великих Озерах.
Нінка. А… а що таке «шлюзувався»?
Вітька. Проходив шлюзи!.. Сімнадцять разів він перетинав екватор. Сім разів рятував іноземців. Тричі його душили в обіймах Мері, Джоан і Кетті.
Нінка. Га?
Вітька. Моряки називають тайфуни жіночими іменами.