— Як небо… — сказав сліпий з ніжністю, що раптом пробудилася в ньому.
— Так. Блакитні очі вважаються ознакою ясної душі. Тепер я скажу тобі про зелений колір. Земля сама по собі чорна, чорні або сірі стовбури дерев навесні; але як тільки тепле і ясне проміння розігріє темпі поверхні, з них лізуть угору зелена трава, зелене листя. Для зелені потрібні світло й тепло, та тільки не занадто багато тепла й світла. Тому зелень така приємна для ока. Зелень — це ніби тепло в суміші з вогкою прохолодою: вона будить уявлення про спокійну задоволеність, здоров'я, але не про пристрасть і не про те, що люди називають щастям… Зрозумів ти?
— Н-ні… не ясно… та все ж, будь ласка, кажи далі.
— Ну, що ж робити!.. Слухай далі. Коли літо розгоряється все жаркіше, зелень мовби знемагає від надміру життєвої сили, листя в знемозі опускається вниз, і, якщо сонячна спека не зменшується вогкою прохолодою дощу, зелень може зовсім зблякнути. Зате на осінь, серед втомленого листя наливається й червоніє плід. Плід червоніший на тому боці, де більше світла; в ньому ніби зосереджена вся сила життя, вся пристрасть рослинної природи. Ти бачиш, що червоний колір і тут — колір пристрасті, і він є її символ. Це колір захвату, гріха, люті, гніву й помсти. Народні маси під час заколотів шукають виразу загального почуття в червоному прапорі, що має над ними, як полум'я… Але ж ти знов не розумієш?
— Все одно, говори!
— Настає пізня осінь. Плід обважнів; він зривається й падає на землю… Він умирає, але в ньому живе насіння, а в цьому насінні живе в «можливості» і вся майбутня рослина, з її майбутнім розкішним листям і з її новим плодом. Насіння падає на землю; а над землею низько підіймається вже холодне сонце, біжить холодний вітер, мчать холодні хмари… Не тільки пристрасть, а й саме життя завмирає тихо, непомітно… Земля все більше проступає з-під зелені своєю чорнотою, в небі панують холодні тони… І ось настає день, коли на цю присмирнілу й притихлу, ніби овдовілу землю падають мільйони сніжинок, і вся вона стає рівною, одноколірною й білою… Білий колір — це колір холодного снігу, колір найвищих хмар, які пливуть в недосяжному холоді піднебесних висот, — колір величавих і безплідних гірських верховин… Це — емблема безстрастності й холодної, високої святості, емблема майбутнього безплотного життя. Щождо чорного кольору…
— Знаю, — перебив сліпий. — Це — немає звуків, немає рухів… ніч…
— Так, і тому це — емблема суму й смерті…
Петро здригнувся і сказав глухо:
— Ти сам сказав: смерті. А для мене ж усе чорне… завжди і скрізь чорне!
— Неправда, — різко відповів Максим, — для тебе існують звуки, тепло, рух… тебе оточує любов… Багато хто віддав би світло очей за те, чим ти нехтуєш, як безумець… Але ти надто егоїстично носишся з своїм горем…
— Авжеж! — вигукнув Петро палко, — я ношуся з ним мимоволі: куди ж мені піти від нього, коли воно всюди зо мною?
— Якби ти міг зрозуміти, що на світі є горе в сто разів більше, ніж твоє, таке горе, проти якого твоє життя, забезпечене й оточене співчуттям, можна назвати блаженством, — тоді…
— Неправда, неправда! — гнівно перебив сліпий тим же тоном палкого збудження. — Я помінявся б з останнім жебраком, бо він щасливіший за мене. Та й сліпих зовсім не треба оточувати піклуванням: це велика помилка… Сліпих треба виводити на дорогу й кидати там, — нехай просять милостиню. Якби я був просто жебраком, я був би менш нещасним. Зранку я думав би про те, щоб добути обід, лічив би жертвувані копійки і боявся б, що їх мало. Потім радів би доброму зборові, потім старався б зібрати на нічліг. А коли б це не вдалося, я страждав би від голоду й холоду… і все це не залишало б мені й хвилини і… і… від злиднів я страждав би менше, ніж страждаю тепер…
— Ти думаєш? — спитав Максим холодно і подивився в бік Евеліни. у погляді старого майнув жаль і співчуття. Дівчина сиділа серйозна й бліда.
— Певен, — відповів Петро вперто й жорстко. — Я тепер часто заздрю Єгорові, тому, що на дзвіниці. Часто, прокидаючись перед світом, особливо коли надворі метелиця й хуртовина, я згадую Єгора: ось він сходить на свою вишку…
— Йому холодно, — підказав Максим.
— Еге, йому холодно, він дрижить і кашляє. І він проклинає Памфілія, який не заведе йому кожуха. Потім він бере змерзлими руками мотузи і дзвонить до утрені. І забуває, що він сліпий… Бо тут було б холодно й не сліпому… А я не забуваю, і мені…
— І тобі нема за що проклинати!..
— Так! мені нема за що проклинати! Моє життя наповнене самою сліпотою. Ніхто не винен, але я нещасніший за всякого жебрака.