Петро зупинився, і його обличчя перекривилось, наче якась слухова примара з'явилася перед ним у вигляді цього страдницького зойку.
— Чого ж ти злякався? — спитав Максим. — Це ті самі щасливці, яким ти недавно заздрив, — сліпі жебраки, що просять тут милостиню… їм трохи холодно, звичайно. Але ж від цього, по-твоєму, їм тільки краще.
— Ходімо геть! — сказав Петро, хапаючи його за руку.
— А, ти хочеш втекти! У тебе в душі не знайдеться іншого потягу, коли ти бачиш чужі страждання! Стривай, я хочу поговорити з тобою серйозно і радий, що це буде саме тут. Ти от сердишся, що часи змінилися, що тепер сліпих не рубають у нічних січах, як Юрка-бандуриста; ти досадуєш, що тобі нема кого проклинати, як Єгорові, а сам проклинаєш у душі своїх близьких за те, що вони відібрали в тебе щасливу долю оцих сліпих. Клянусь честю, ти, може, й маєш рацію! Так, клянусь честю старого солдата, всяка людина має право розпоряджатися своєю долею, а ти вже людина. Слухай же тепер, що я скажу тобі: якщо ти захочеш виправити нашу помилку, якщо ти жбурнеш долі межи очі всі переваги, якими життя оточило тебе з колиски, і захочеш зазнати долі ось цих нещасних… я, Максим Яценко, обіцяю тобі свою повагу, поміч і сприяння… Чуєш ти мене, Петре Яценку? Я був не набагато старшим від тебе, коли поніс свою голову в огонь і січу… За мною теж плакала мати, як буде плакати за тобою. Але, чорт забери! Я гадаю, що я мав право на це, як і ти тепер маєш! Раз у житті до кожної людини приходить доля й каже: вибирай! Отже, тобі варт тільки захотіти… Хведоре Кандиба, ти тут? — крикнув він у напрямі до сліпих.
Один голос вирізнився із скрипучого хору й відповів:
— Тут я… Це ви кличете, Максиме Михайловичу?
— Я! Приходь через тиждень, куди я сказав.
— Прийду, паночку! — І голос співця знову прилучився до хору.
— Ось ти побачиш чоловіка, — сказав, блискаючи очима, Максим, — який має право нарікати на долю й на людей. Повчись у нього терпіти свою долю… А ти…
— Ходімо, паничу, — сказав Йохим, кидаючи на старого сердитий погляд.
— Ні, стривай! — гнівно крикнув Максим. — Ніхто ще не пройшов повз сліпих, не кинувши їм хоч п'ятака. Невже ти втечеш, не зробивши навіть цього? Ти вмієш тільки блюзнити із своєю ситою заздрістю до чужого голоду!..
Петро підвів голову, наче від удару батогом. Вийнявши з кишені свій гаманець, він пішов у напрямі до сліпих. Намацавши палицею переднього, він розшукав рукою дерев'яну мисочку з міддю і бережно поклав туди свої гроші. Кілька прохожих зупинились і дивилися з подивом на багато вдягненого й вродливого панича, що помацки подавав милостиню сліпому, який приймав її теж помацки.
Тимчасом Максим круто повернувся і закульгав по вулиці. Його обличчя було червоне, очі горіли… у нього був, очевидно, один із тих вибухів, які добре були відомі всім, хто знав його замолоду. І тепер це був уже не педагог, що зважує кожне слово, а палка людина, яка дала волю гнівному почуттю. Тільки зирнувши скоса на Петра, старий мовби полагіднішав. Петро був блідий, як папір, але брови його були зсунуті, а обличчя глибоко схвильоване.
Холодний вітер здіймав за ними куряву на вулицях містечка. Позаду, серед сліпих, знявся гомін і сварки за дані Петром гроші…
IX
Чи було це наслідком простуди, чи розв'язанням довгої душевної кризи, чи, нарешті, те й друге сполучилося разом, тільки другого дня Петро лежав у своїй кімнаті в нервовій гарячці. Він метався в постелі з перекривленим обличчям, часом до чогось прислухаючись, і кудись поривався бігти. Старий лікар із містечка пробував пульс і говорив про холодний весняний вітер; Максим хмурив брови і не дивився на сестру.
Хвороба була вперта. Коли настала криза, хворий лежав кілька днів майже без руху. Нарешті молодий організм переміг.
Раз, ясного весняного ранку, яскравий промінь прорвався у вікно і впав до узголов'я хворого. Помітивши це, Ганна Михайлівна звернулась до Евеліни:
— Засунь завіску… Я так боюся цього світла…
Дівчина підвелася, щоб виконати наказ, але несподівано пролунав, уперше, голос хворого й зупинив її:
— Ні, нічого. Будь ласка… лишіть так…
Обидві жінки радісно схилилися над ним.
— Ти чуєш?.. Я тут!.. — сказала мати.
— Так! — відповів він і потім замовк, ніби силкуючись щось пригадати.
— Ах, ось що! — заговорив він тихо і раптом спробував підвестися. — Той… Федір приходив уже? — спитав він.
Евеліна перезирнулася з Ганною Михайлівною, і та затулила йому рота рукою.