Але зовнішність оманлива. Я ніколи б не змогла з’їхати з мосту. Батько зміг би. А мати — ні.
Ось ми восени 1919 року втрьох: батько, мати і я. Листопад, уже майже час лягати спати. Сидимо у вітальні в Авалоні. У каміні горить вогонь, бо стало холодно. Мати одужує від нещодавньої загадкової недуги, начебто пов’язаної з нервами. Вона лагодить одяг. Не зобов’язана цього робити, могла б найняти когось, але їй хочеться, вона любить, щоб руки були зайняті. Пришиває ґудзик, що відірвався від однієї з моїх суконь: кажуть, я незграбно поводжуся з одягом. На круглому столі біля її ліктя стоїть сплетений індіанцями кошик із дрібницями для шиття, оздоблений пахучою травою — у ньому лежать ножиці, котушки з нитками й дерев’яне яйце для латання; ще — її нові круглі окуляри, наче пильно стежать. Для ґудзиків вони їй не потрібні.
Мамина сукня небесно-синя, з широким білим комірцем і білими манжетами із зубчастими краями. Волосся вже почало сивіти, надто рано, однак думка про фарбування для неї не ймовірніша, ніж ідея відрізати собі руку, тож обличчя молодої жінки оточує кульбабковий пух. Волосся розібране на проділ посередині й широкими хвилями спускається назад, до складного вузла кучерів і завитків на потилиці. (Коли через п’ять років вона помре, волосся буде підстрижене коротко — модніше й простіше.) Очі опущені, щоки округлі, як і живіт, на вустах ніжна півусмішка. Електрична лампа з жовтувато-рожевим абажуром м’яко освітлює її обличчя.
Навпроти неї на канапі сидить мій батько. Від відкинувся на подушки, однак сидить неспокійно, поклавши руку на коліно негодящої ноги; та посмикується. (Годяща нога, негодяща — цікаві визначення. Що такого зробила негодяща нога, що її так називають? Чи, може, її спаплюженість, яку намагаються приховати, — якесь покарання?)
Я сиджу поряд із ним, хоч і не надто близько. Рука його витягнулася по спинці канапи в мене за спиною, однак мене не торкається. Я тримаю абетку й читаю йому, щоб він побачив, що я вмію читати. Але насправді не вмію — просто запам’ятала форми літер і слова, написані біля картинок. На журнальному столику стоїть грамофон, гучномовець виростає з нього, наче величезна металева квітка. Власний голос видається мені схожим на той, який іноді лунає звідти, — тихий, тонкий, далекий, щось таке, що вимикається порухом пальця.
Піднімаю погляд на батька, перевіряючи, чи він узагалі звернув на мене увагу. Іноді, як говориш до нього, він не чує. Але тепер помічає мій погляд і слабко всміхається мені.
Тепер батько знову дивиться у вікно. (Чи уявляв він себе надворі, чи зазирав подумки всередину? Як сирота, вічний вигнанець, нічний мандрівник? За це він, напевно, боровся — за цю ідилію біля каміну, цю затишну сцену з реклами пластівців: округла рожевощока дружина, мила й добра, слухняне, шанобливе дитя. Така банальність, така нудьга. Чи не відчував він певної ностальгії за війною, попри весь її сморід, попри позбавлену сенсу бійню? За життям інстинктами, позбавленим запитань?)
На картинці намальований чоловік, який стрибає, охоплений полум’ям, — вогняні крила летять за його п’ятами та плечима, маленькі пекельні ріжки виростають із голови. Він зиркає через плече зі шкодливою звабною усмішкою, одягу на ньому немає. Вогонь не може йому зашкодити, ніщо не може. Тому я в нього закохана. Домалювала олівцем іще полум’яних язиків.
Мати проколює ґудзика голкою, обрізає нитку. Я читаю далі, тривожним голосом продираюся крізь чемні М та Н, жорстку Р, загрозливе сичання С, химерну Щ. Батько дивиться у вогонь, спостерігає, як поля, ліси, будинки, міста, чоловіки, брати підносяться з димом угору; негодяща нога смикається сама собою, як пес, що біжить уві сні. Це його дім, його фортеця під облогою; він перевертень. Прохолодний, лимонного кольору захід сонця за вікном вицвітає до сірого. Я того ще не знаю, але скоро народиться Лора.
Хлібний день
Дощу мало, кажуть фермери. Повітря пронизують наполегливі, на одній ноті крики цикад; обабіч дороги клубочиться пил; з клаптів трави на узбіччі стрекочуть коники. Листки кленів звисають із гілок, наче покинуті рукавички; на тротуарі розтріскується моя тінь.
Виходжу з дому рано, поки сонце ще не палить на повну. Лікар підбадьорює мене, каже, що я прогресую, але до чого? Власне серце для мене — компаньйон у безкінечному нав’язаному марші, ми з ним пов’язані, змовники проти власної волі в якійсь тактичній схемі, якою ми не керуємо. Куди ми йдемо? До наступного дня. Мене не оминув той факт, що живою мене тримають ті ж речі, які мене вб’ють. Це певним чином схоже на любов чи якийсь її різновид.
Сьогодні я знову ходила на цвинтар. Хтось лишив на Лориній могилі оберемок оранжевих і червоних майорців; квіти гарячих, неспокійних кольорів. Коли я дійшла до них, вони вже почали в’янути, хоча й досі пахнули перцем. Підозрюю, їх нарвали з клумб перед «Фабрикою ґудзиків» — якийсь прихильник-скнара чи просто трохи не при собі; та, зрештою, сама Лора теж могла б так учинити, бо мала дуже приблизні уявлення про власність.
Дорогою назад я зайшла до кіоску з пончиками: надворі ставало надто спекотно, хотілося затінку. Місце зовсім не нове, насправді майже вбоге, попри свою хвацьку модерновість — блідо-жовту плитку, білі пластикові столи, прикручені до підлоги, штамповані стільці. Воно нагадує мені якийсь заклад: дитячий садок у бідному районі чи, може, консультаційний центр для людей із психічними проблемами. Навколо немає майже нічого такого, що можна було б жбурнути або ж чим можна було б когось ударити, навіть столові прибори з пластику. Глибокий запах масної олії для смаження змішується з хвойним ароматом засобу для дезінфекції, з легким відтінком вистиглої кави.
Я купила маленький холодний чай і «Старомодний із глазур’ю», який заскрипів у мене на зубах, наче пінополістирол. Проковтнувши з половину, бо більше не вдалося, обережно почовгала слизькою дорогою до жіночої вбиральні. Під час своїх прогулянок я подумки уклала мапу найдоступніших вбиралень Порт-Тікондероґи, дуже корисну, якщо припече, і ось ця, у пончиковій, нині моя улюблена. Ні, вона не чистіша за інші, і туалетний папір у ній трапляється не завжди, але в ній повно написів. У всіх вбиральнях вони є, та в більшості забігайлівок їх часто замальовують, тоді як тут вони значно довше лишаються на видноті. Отже, маєте не лише текст, а й коментарі до нього.
Найцікавіша нинішня переписка — у середній кабінці. Перше речення написане олівцем, літери заокруглені, як на римських гробницях, глибоко вдавлені у фарбу: Не Їж Нічого, Що Не Готовий Убити.
Тоді зеленим маркером: Не Вбивай Нічого, Що Не Готовий З’їсти.
Під цим кульковою ручкою: Не Вбивай.
Ще нижче фіолетовим маркером: Не Їж.
І під усім цим останні поки що слова жирними чорними літерами: У Дупу Вегетаріанців — «Усі Боги — Хижаки» — Лора Чейз.
Ось так Лора живе далі.
«Лора довго народжувалась у цей світ, — казала Ріні. — Наче ніяк не могла вирішити, чи це взагалі слушна ідея. Тоді спочатку вона дуже хворіла, ми ледь не втратили її. Гадаю, тоді вона досі сумнівалася. Але, зрештою, вирішила спробувати, учепилася за життя, і їй стало краще».
Ріні вірила, що люди самі вирішують, чи їм час помирати; так само вони мають право голосу стосовно того, народжуватися чи ні. Досягнувши віку огризань, я часто говорила: «Я не просила мене народжувати», — удавалася до цього остаточного аргументу, а Ріні відповідала: «Звісно, просила. Як і всі інші». Наскільки вона знала, щойно ти народився, із цим уже нічого не вдієш.