— Вона спить, — прошепотіла Ріні. — Не чіпайте її.
Материні очі повільно розплющилися. Смикнувся рот, розгорнулися пальці ближчої до нас руки.
— Можете обійняти її, але легенько, — сказала Ріні.
Я зробила, як мені сказали. Лора ж нестямно зарилася головою в материн бік, під руку. Крохмально й блідо-блакитно, лавандово пахли простирадла, мати пахла милом, а під усім тим був гарячий запах іржі, змішаний із солодкувато-кислотним запахом вологого тліючого листя.
Матері не стало за п’ять днів. Померла від лихоманки, а ще від слабкості, бо не змогла повернути свої сили — так сказала Ріні. Увесь цей час лікар приходив і йшов, а розкладне крісло в спальні займали одна за одною хрусткі, крохмальні медсестри. Ріні бігала вгору і вниз сходами з мисками, рушниками, чашками бульйону. Батько невтомно їздив на фабрику й додому, з’являвся за обіднім столом змучений, схожий на жебрака. Де він був того дня, коли його не могли знайти? Ніхто так і не сказав.
Лора сиділа в коридорі нагорі. Мені наказали гратися з нею, щоб забрати її з дороги, але вона не хотіла. Сиділа, огорнувши коліна руками, поклавши на них підборіддя, із задумливим, таємничим виразом обличчя, наче смоктала льодяника. Нам не дозволяли їсти цукерки. Але коли я змусила її показати язик, на ньому був усього лиш круглий білий камінець.
Того останнього тижня мене щоранку пускали до матері, та лише на кілька хвилин. Говорити з нею не дозволяли, бо (як казала Ріні) вона марила. Тобто мати думала, що перебуває деінде. Щодня її було все менше. Вилиці ставали більш чіткими; від неї вчувався запах молока й чогось сирого, прогірклого, як від коричневого паперу, у який загортали м’ясо.
Під час цих візитів я була похмура. Бачила, яка вона хвора, і зневажала її за це. Відчувала, що вона до певної міри зраджує мене: ухиляється від своїх обов’язків, зрікається їх. Мені не спадало на думку, що вона може померти. Раніше я такого боялася, але нині була така нажахана, що зовсім викинула це з голови.
Останнього ранку (я не знала, що він стане останнім) мати видавалася більше схожа на себе. Була слабша, але водночас більш зібрана, більш щільна. Подивилася на мене так, ніби справді мене бачила.
— Таке яскраве світло, — прошепотіла вона. — Можеш запнути занавіски?
Я зробила, як було сказано, тоді повернулася до її ліжка, крутячи в руках хустинку, яку Ріні дала мені, якщо я раптом плакатиму. Мати взяла мою руку; її власна рука була гаряча й суха, пальці схожі на дріт.
— Будь хорошою дівчинкою, — мовила вона. — Сподіваюся, ти будеш Лорі хорошою сестрою. Знаю, ти стараєшся.
Я кивнула. Не знала, що сказати. Почувалася жертвою несправедливості: чому завжди я мала бути хорошою сестрою Лорі, а не навпаки? Звісно, мама любила Лору більше за мене.
Може, і ні, може, вона обох нас любила однаково. А може, їй узагалі не ставало сил любити будь-кого: вона піднялася вище за це, до крижаного холоду стратосфери, значно вище від теплого, щільного, магнетичного поля любові. Але я не могла собі цього уявити. Її любов до нас була належною: твердою, матеріальною, наче пиріг. Єдиним питанням було: хто з нас отримає більший шматок.
(Що за фальшивки ці матері. Опудала, воскові ляльки, у які ми всовуємо голки, сирі начерки. Ми заперечуємо їм власне існування, ми вигадуємо їх так, щоб угамувати власний голос, здійснити власні бажання, компенсувати власні недоліки. Тепер, коли я сама стала матір’ю, я це знаю.)
Моя мати утримувала мене в зоні свого небесно-блакитного погляду. Як же важко їй мало бути не заплющувати очей. Якою далекою я, мабуть, здавалася — віддалена, нерішуча рожева пляма. Як складно їй мало бути зосередитися на мені! І все одно я не бачила тоді її стоїцизму, якщо це був він.
Я хотіла сказати, що вона помиляється в мені, у моїх намірах. Я не завжди намагалася бути хорошою сестрою, навіть навпаки. Іноді називала Лору паразиткою й вимагала не турбувати мене, а як минулого тижня побачила, що вона облизує мій конверт, — один з особливих моїх конвертів, для записок подяки, — сказала, що клей на ньому зроблений зі зварених коней, і від цього її нудило й вона шморгала носом. Іноді я ховалася від неї в бузковому кущі за оранжереєю й читала там книжки, затуливши вуха, щоб не чути, як вона блукає садом, шукаючи мене, безплідно гукаючи на ім’я. Та я часто робила тільки той необхідний мінімум, якого від мене вимагали.
Але мені бракувало слів, щоб пояснити все це, мою незгоду з материною версією подій. Я не знала, що скоро залишуся з її уявленням про мене, про мою доброту, яке прикріпиться, мов значок, без жодної можливості зняти його й жбурнути назад (то був би нормальний хід стосунків між матір’ю та дочкою, якби вона була жива, коли я дорослішала.)
Чорні стрічки
Захід сонця сьогодні палає й не поспішає згасати. На підвішеному сході неба блимає блискавка, тоді раптом прокочується грім — різке грюкання дверима. Дім більше схожий на пічку, навіть попри новий вентилятор. Я винесла надвір лампу: іноді в сутінках я краще бачу.
За минулий тиждень нічого не написала. Душа до того не лежала. Навіщо описувати такі меланхолійні події? Але от почала знову, як бачите. Узялася за свої чорні карлючки, які лягають довгим чорнильним слідом на сторінку, заплутаним, але цілком зрозумілим. Чи лишати на ній, зрештою, свій підпис? Я ж завжди намагалась уникати його — сліду Айріс, навіть спотвореного: ініціали крейдою на тротуарі, піратське Х на мапі на позначення закопаних скарбів.
Чому ми так прагнемо запам’ятатися? Навіть іще за життя. Прагнемо затвердити своє існування, наче собаки, що мітять пожежні крани. Виставляємо напоказ свої фото в рамках, пергаментні дипломи, посріблені кубки; вишиваємо монограми на білизні, видряпуємо імена на деревах, шкрябаємо на стінах вбиралень. Імпульс усюди один. Що ми сподіваємося отримати? Оплески, заздрощі, повагу? Чи просто увагу, будь-яку, доступну нам?
Ми щонайменше прагнемо мати свідків. Не можемо витримати думки про те, що наші голоси врешті-решт замовкнуть, наче радіо, у якому сіла батарейка.
У день після похорону матері нас із Лорою відправили до саду. Ріні сказала, що їй треба відпочити, бо вона весь день на ногах.
— Я вже просто на межі, — зізналася.
Її очі й повіки почервоніли, і я подумала, що вона потай плакала, щоб не турбувати інших, і плакатиме знову, щойно ми заберемося з дороги.
— Ми тихенько, — пообіцяла я. Надвір іти не хотілося, бо там усе було надто яскравим, надто сліпучим, а повіки мої були рожеві й набряклі. Та Ріні сказала, що ми мусимо й свіже повітря піде нам на користь. Нам не пропонували піти надвір гратися, бо це було б надто нечемно й швидко після маминої смерті. Сказали просто піти надвір.
В Авалоні влаштували жалобний прийом. То були не поминки — поминки лишалися для іншого берега Жогу, гучні й ганебні, политі алкоголем. Ні, у нас був прийом. Похорон відвідало чимало людей: робітники з фабрик, їхні дружини й діти, звісно ж, шановані містяни: банкіри, священнослужителі, юристи, лікарі. Але прийом призначався не для всіх, хоча цілком міг би. Ріні сказала місіс Гіллкоут, яку найняли їй у поміч, що Ісус, може, і розмножив хлібини й рибини, але капітан Чейз не Ісус, і не треба чекати, що він годуватиме натовп, хоча міри він, як завжди, не знає, і служниця сподівається, що хоча б нікого не затопчуть.
Запрошені набились у будинок — шанобливі й скорботні, та водночас сповнені цікавості. Ріні порахувала ложки до прийому й після нього й сказала, що можна було б класти не найкращі прибори, бо деяких тягне до всього, що не прибите цвяхами, тільки б забрати собі щось на згадку. А зважаючи на те, як вони всі їли, можна було б і лопати замість ложок покласти.
Попри все це, лишилося чимало їжі: півшмата шинки, трохи печива, залишки пирогів — і ми з Лорою потай нишпорили в коморі. Ріні знала, що ми це робили, але саме тоді їй бракувало енергії, щоб зупинити нас: сказати «Апетит собі зіпсуєте», чи «Годі порпатися в коморі, мишками станете», чи «Ще один шматочок — і ви луснете», чи видати будь-яке інше попередження або застереження, які мене завжди потай тішили.