Батько всміхнувся мені й спитав, чи смачна содова. Тоді задумливо замовк. Дістав сигарету зі срібного портсигара, з яким не розлучався, запалив її й видихнув дим.
— Як щось станеться, — нарешті промовив він, — ти маєш пообіцяти, що доглянеш за Лорою.
Я урочисто кивнула. Що за «щось»? Що могло статися? Я боялася поганих новин, хоч і не могла дібрати до них назви. Може, він кудись збирається, за кордон. Оповідки про війну не минулися для мене даремно. Однак далі батько не пояснив.
— Потиснемо руки? — спитав він.
Ми простягнули руки одне до одного через стіл; його долоня була тверда й суха, наче шкіряна ручка валізи. Єдине синє око вивчало мене, наче зважувало, чи можна на мене покластися. Я підняла підборіддя, розправила плечі. Мені відчайдушно хотілося заслужити його схвалення.
— Що можна купити на п’ятицентовик? — спитав тоді батько. Це запитання захопило мене зненацька, відібрало мову: я не знала. Нам із Лорою ніколи не давали грошей, бо Ріні казала, що нам треба дізнатися справжню ціну долара, перш ніж мати право його витратити.
З внутрішньої кишені свого темного костюма батько дістав записник в обкладинці зі свинячої шкіри, вирвав із нього аркуш. Тоді почав говорити про ґудзики. Сказав, що ніколи не буває надто рано навчитися простих принципів економіки, які мені ще знадобляться для правильних і відповідальних дій, коли я стану старшою.
— Припустимо, ти починаєш із двох ґудзиків, — провадив він. Розповів, що витрати — те, чого коштує зробити ці ґудзики, прибуток — те, за скільки їх можна продати, а чистий прибуток отримаєш, якщо віднімеш від цієї цифри витрати за певний проміжок часу. Тоді можна частину чистого прибутку лишити собі, а решту витратити, щоб зробити чотири ґудзики, їх продати й мати змогу зробити вісім. Срібним олівцем він намалював табличку: два ґудзики, тоді чотири, тоді вісім. Ґудзики бентежно розмножувалися на аркуші, у сусідній колонці збиралися гроші. То було схоже на лущення гороху: горошини в одну миску, стручки — в іншу. Батько спитав, чи я зрозуміла.
Я вдивлялася в його обличчя, намагаючись збагнути, чи він це серйозно. Часто чула, як батько зрікався фабрики ґудзиків як пастки, трясовини, наврочення, зловісного альбатроса, але то було, коли він пив. Тепер чоловік був достатньо тверезим і здавалося, що він не пояснює мені щось, а радше ніби вибачається. Він хотів чогось від мене, окрім відповіді на запитання. Наче прагнув, щоб я пробачила його, виправдала йому якийсь злочин. Та що він мені зробив? На думку нічого не спадало.
Я почувалася спантеличеною, а ще — недоречною. Чого б він не просив чи не хотів — це було не в моїй владі. То був перший раз, коли чоловік чекав від мене більше, ніж я могла йому дати. Перший, та не останній.
— Так, — відповіла я.
У тиждень перед своєю смертю, в один із тих жахливих ранків, мати сказала мені дивну річ, хоча тоді це дивним не здавалося. Вона сказала: «Незважаючи на все, твій батько тебе любить».
Вона не мала звички говорити з нами про почуття, особливо про любов — свою любов чи ще чиюсь, окрім хіба що Господньої. Але батькам належало любити своїх дітей, тож я, певно, сприйняла її слова як розраду, попри те, що, здавалося, мій батько був таким, як інші батьки чи якими їх вважали.
Тепер я думаю, що все було складніше. То могло бути попередження. А міг бути й тягар. Навіть якщо любов була «незважаючи на все», перед нею було навалено чимало всього, і що ж можна було знайти, закопавшись у цю купу? Не простий дарунок із чистого, сяючого золота — дещо давнє і, можливо, прокляте, наче залізний амулет, що вкривається іржею поміж старих кісток. Ця любов — своєрідний талісман, але талісман важкий. Важка річ, яку мені треба було всюди носити із собою, повісивши собі на шию на залізному ланцюгу.
IV
Сліпий убивця: Кав’ярня
Дощ не сильний, однак не вщухає ще з полудня. Від дерев, від доріг піднімається туман. Вона проходить повз вітрину, на якій намальоване горнятко з кавою, біле в зелену смужку, і з нього піднімаються три звивисті лінії пари, немов із трьох пальців випала мокра склянка. На дверях наліплені золоті літери «КАВ’ЯРНЯ». Вона відчиняє їх і заходить, струшуючи парасольку. Парасолька кремового кольору, такого ж, як і її попліновий плащ. Вона відкидає капюшон.
Він сидить в останній кабінці, біля обертових дверей, що ведуть на кухню, як і сказав. Стіни жовтуваті від диму, масивні кабінки пофарбовані в похмурий коричневий колір, у кожній є схожий на кігті вішак для верхнього одягу. У кабінках сидять самі лиш чоловіки в мішкуватих куртках, схожих на зношені ковдри, без краваток, з поганими стрижками, ноги широко розкинуті, чоботи приросли до підлоги. Долоні обрубкуваті: такі руки можуть урятувати чи відлупцювати тебе і в процесі виглядатимуть однаково. Інструменти тупі, як і очі. У приміщенні смердить гнилими дошками, пролитим оцтом, сирими шерстяними штаньми, старим м’ясом й одним душем на тиждень, тхне скупістю, зрадами й огидами. Вона знає: важливо поводитися так, наче не помічаєш цього запаху.
Він підносить руку, і інші чоловіки зиркають на неї з підозрою та зневагою, поки вона поспішає до нього, цокаючи підборами. Вона сідає навпроти нього і з полегшенням усміхається: він тут. Він усе ще тут.
— Господи-Боже, — каже він. — Ти б іще соболине хутро вдягнула.
— Що я зробила? Що не так?
— Твій плащ.
— Усього лише плащ, звичайнісінький, — затинається вона. — Що з ним не так?
— Боже, ти тільки глянь на себе, — каже він. — І озирнися навколо. Він надто чистий.
— Тобі все не так, правда ж? — дорікає вона. — Усе не так, що я роблю.
— Неправда, — відповідає він. — Ти знаєш, що вмієш робити правильно. Але нічого не можеш продумати.
— Ти ж не попередив. Я ніколи раніше не була в такому місці. Та й не можу вийти з дому, вбравшись, як прибиральниця, — ти про це подумав?
— Був би в тебе хоч шалик чи щось таке, — каже він. — Волосся прикрити.
— Волосся? — з відчаєм мовить вона. — Що далі? Що не так із моїм волоссям?
— Воно надто біляве. Вирізняється. Білявки нагадують білих мишей, водяться тільки в клітках. У природі їм довго не протриматися. Надто вже помітні.
— А ти недобрий.
— Доброту я зневажаю, — зізнається він. — Зневажаю людей, котрі пишаються своєю добротою. Шмаркляві скнаристі благодійники, що роздають усім добро. Вони жалюгідні.
— Я добра, — намагається всміхнутися вона. — Принаймні до тебе.
— Якби я думав, що між нами тільки це, — ледь тепленька, як розведене молоко, доброта, — мене б тут уже не було. Сів би на опівнічний поїзд і змився геть із цього пекла, скористався б нагодою. Я не потребую милостині. І подачок у ліжку не шукаю.
Щось у нього грубий настрій. Цікаво чому. Вона не бачила його тиждень. А може, це через дощ.
— Тоді, можливо, це й не доброта, — каже вона. — Може, це егоїзм. Може, я безжально егоїстична.
— Оце вже краще, — відповідає він. — Краще будь жадібною.
Він гасить свій недопалок, тягнеться за іншою сигаретою, тоді передумує. Він досі купує собі сигарети, хоч це і розкіш для нього. Мусить економити їх. Вона думає: «Чи не бракує йому грошей?» Але спитати не може.
— Не треба сидіти навпроти мене, це дуже далеко.
— Знаю, — каже вона. — Але місця більше немає, надто мокро.
— Я знайду нам місце. Щось, де можна сховатися від снігу.
— Там немає снігу.
— Але буде, — стверджує він. — Подме вітер із півночі.
— І тоді піде сніг. І що ж тоді робитимуть бідолашні грабіжники?
Принаймні вона викликала на його вустах посмішку, хай і більше схожу на гримасу.
— Де ти ночував? — питає згодом.
— Це не має значення. Тобі не треба знати. Якщо вони дістануться до тебе й розпитуватимуть, тобі не доведеться брехати.