— Не так уже й погано я брешу, — каже вона й намагається усміхнутися.
— Як для любителя — можливо. Але професіонали одразу ж викриють тебе. Розколють, як горіх.
— Тебе досі шукають? Ще не здалися?
— Ще ні. Так я чув.
— Це жахливо, — каже вона. — Так жахливо. Та все одно нам пощастило, правда ж?
— Чого це пощастило?
Він знову спохмурнів.
— Принаймні ми обоє тут, принаймні в нас є…
Поряд із кабінкою зупиняється офіціант. Рукави сорочки закочені, довгий фартух м’який від застарілого бруду, пасма волосся викладені по голові, наче масна стрічка. Пальці на руках нагадують радше на пальці на ногах.
— Кави?
— Так, будь ласка, — відповідає вона. — Чорної, без цукру.
Чекає, доки офіціант піде.
— Тут безпечно?
— Ти про каву? Чи є в ній бактерії? Не повинно бути, її ж годинами кип’ятять.
Він глузує з неї, та вона вирішує цього не помічати.
— Ні, я про це місце.
— Це друг мого друга. Усе одно я стежу за дверима — зможу вибратися через задній хід. Там є провулок.
— Ти ж цього не робив, правда? — перепитує вона.
— Я тобі казав. Хоча міг би, я там був. Та це неважливо, бо я чудово їм підійшов. Вони з радістю побачили б мене пришпиленого до стіни. Мене й мої шкідливі ідеї.
— Тобі треба втікати, — безнадійно мовить вона. І думає про слово «обвивати» і те, яке ж воно заяложене. Однак саме цього вона зараз хоче: обвити його руками.
— Поки ні, — каже він. — Ще не час утікати. Мені не варто сідати на поїзд, перетинати кордони. Подейкують, що саме там вони шукають.
— Я за тебе хвилююся, — зізнається вона. — Мені це сниться. Я постійно переживаю.
— Не хвилюйся, люба, — відповідає він. — Бо схуднеш, і твої чудові цицьки й задок зів’януть марно. Тоді з тебе нікому не буде жодної користі.
Вона притискає долоню до щоки так, наче отримала ляпаса.
— Я не хочу, щоб ти так до мене говорив.
— Я знаю, — каже він. — Дівчата в таких плащах цього не хочуть.
«Порт-Тікондероґа Гералд енд Беннер», 16 березня 1933 р.
Капітан Норвал Чейз, голова «Чейз Індастріз Лімітед», учора зробив очікуваний усім містом крок на захист суспільних інтересів, оголосивши про передачу трьох вагонів товарів другого сорту на гуманітарну допомогу тим регіонам країни, які більше за інші постраждали від Депресії. Серед товарів будуть ковдри для немовлят, дитячі светри та практична чоловіча й жіноча білизна в асортименті.
Капітан Чейз повідомив «Гералд енд Беннер», що в часи національної кризи всі мають об’єднати зусилля, як це було в часи війни; особливо жителі Онтаріо, якому пощастило більше за інших. Попри нападки конкурентів, особливо містера Річарда Ґріффена з компанії «Королівський класичний трикотаж» у Торонто, який звинуватив його в скиданні надлишків на ринок безкоштовно й у відбиранні таким чином заробітної платні в робочих людей, капітан Чейз заявив, що ті, хто отримає ці речі, не можуть собі дозволити їх купити, а отже, він нікому не псує продажів.
Фабрикант додав, що всі регіони країни зіштовхнулися з проблемами, і «Чейз Індастріз» нині переживає скорочення масштабів виробництва через зниження попиту. Він сказав, що зробить усе можливе, аби фабрики не зупинялися, однак скоро перед ним може постати необхідність відправити частину робітників у відпустку або ж скоротити робочі години й заробітну платню.
Можна тільки поаплодувати старанням капітана Чейза — людини, яка дотримується слова, на відміну від тих, хто вдається до штрейкбрехерства й закриття виробництва в таких промислових центрах, як Вінніпег і Монреаль, а отже, дає Порт-Тікондерозі змогу залишатися законослухняним містом, чистим від бунтів профспілок, жорстокості й кровопролиття, яке навіяв комунізм і яке забруднило інші міста, призводячи до знищення майна й травмування та загибелі людей.
Сліпий убивця: Шенільне покривало
— Це тут ти живеш? — каже вона. Крутить у руках рукавички так, наче вони мокрі й із них треба злити воду.
— Тут я зупинився, — відповідає він. — Це зовсім інше.
Один із ряду однакових будинків, високих і вузьких, темна від бруду червона цегла, круті кутасті дахи. Перед дверима прямокутник припалої пилом трави, кілька підсохлих бур’янів ростуть біля доріжки, на яку хтось кинув розірваний пакет із коричневого паперу.
Чотири сходинки до ґанку. У вікні колихаються мереживні фіранки. Він дістає ключ.
Вона зиркає через плече, заходячи всередину.
— Не переживай, — каже він. — Ніхто не дивиться. Це все одно житло мого друга. Я сьогодні тут, а завтра мене нема.
— У тебе багато друзів, — зазначає вона.
— Небагато, — каже він. — Багато й не потрібно, якщо серед них немає гнилих.
Коридор із рядом латунних гачків для верхнього одягу, на підлозі жовто-коричневими квадратами потертий лінолеум, внутрішні двері з матовим склом, де зображені чи то журавлі, чи то чаплі. Довгоногі птахи вигинають свої змієподібні шиї серед очерету й латаття; а ось і згадка про минулі часи — гасове освітлення. Він відчиняє двері другим ключем, і вони опиняються в тьмяному внутрішньому коридорі; він умикає світло. Над їхніми головами люстра з трьома рожевими плафонами у формі квітів, двох ламп бракує.
— Не дивися з таким розпачем, люба, — каже він. — Ніщо до тебе не пристане. Просто нічого не торкайся.
— О, ні. — Вона видає короткий смішок. — Я маю торкнутися тебе. Ти пристанеш.
Він зачиняє за ними скляні двері. Ліворуч іще одні, лаковані, темні; вона уявляє, як з іншого боку до них притискається допитливе вухо, щось потріскує, наче підлога від ваги, яку зміщують з однієї ноги на другу. Якась зловтішна сива відьма — чи ж це не пасує до мереживних фіранок? Угору ведуть довгі розбиті сходи, до яких цвяхами прибито килимову доріжку, а перила подекуди вже беззубі. На шпалерах в’ються виноградні лози, переплетені з трояндами, колись рожевими, а тепер світло-коричневими, кольору чаю з молоком. Він обережно обіймає її, його вуста ковзають її шиєю, горлом, тільки не наближаються до вуст. Вона тремтить.
— Мене потім легко позбутися, — шепоче він. — Просто йдеш додому й приймаєш душ.
— Не кажи так, — відповідає вона теж пошепки. — Ти кепкуєш. Ніколи не віриш, що я серйозно.
— Достатньо серйозно для цього, — погоджується він.
Вона обвиває рукою його талію, і вони піднімаються сходами трохи незграбно, важкувато, їх уповільнюють власні тіла. На півдорозі кругле віконце з кольоровим склом; світло падає — через кобальтову блакить неба, фіолетовий виноград у дешевій крамниці, червоні квіти, від яких болить голова, — плямами на їхні обличчя. На другому поверсі він знову цілує її, цього разу міцніше, спідниця ковзає вгору по вкритих шовком ногах, аж до верху панчіх, він намацує там тверді гумові пипки, притискає її до стіни. Вона завжди носить пояс для панчіх: вивільняти її з нього — усе одно, що знімати шкіру з тюленя.
З неї падає капелюшок, вона обіймає його за шию, вигинається назад, наче хтось тягне її за коси. Волосся розпустилося, розгорнулося, він проводить по ньому долонею, по цьому блідому снопку, що звужується донизу, і думає про полум’я — про мерехтливий вогонь перевернутої білої свічки. Та ж полум’я не може горіти вниз.
Кімната на третьому поверсі, певно, колись там жили слуги. Щойно вони заходять, він зачиняє двері на ланцюжок. Приміщення маленьке, тісне, тьмяне, єдине вікно відчинене на кілька дюймів, жалюзі закривають його майже повністю, білі фіранки висять із кожного боку. Пообіднє сонце б’є у вікно, жалюзі здаються золотими. Пахне сухою пліснявою, але й милом теж — в одному кутку стоїть крихітний трикутний умивальник, над ним висить дзеркало, укрите бурими плямами; у простір під умивальником затиснуто чорну квадратну скриньку з його друкарською машинкою. В емальованому жерстяному горнятку його зубна щітка, не нова. Це надто інтимно. Вона відвертається. Ще тут є вкритий темним лаком письмовий стіл, пошрамований опіками від сигарет і слідами від мокрих склянок, але більшу частину кімнати займає ліжко. Воно латунне, старомодне, зовсім дівоче, майже все пофарбоване в білий, окрім набалдашників. Певно, скрипітиме. Вона шаріється, думаючи про це.