Помітно, що з ліжком він постарався: замінив простирадла чи принаймні наволочку, розгладив вицвіле, жовтувато-зелене шенільне покривало. Їй навіть здається, що краще б він цього не робив, бо від такого видовища її коле щось, схоже на жалість, наче голодуючий селянин пропонує їй свій останній шматок хліба. Вона не хоче його жаліти. Не хоче відчувати, що він може бути в чомусь вразливим. Тільки їй це дозволено. Вона кладе сумочку й рукавички на стіл. Раптом думає про це як про соціальну взаємодію. Абсурдну соціальну взаємодію.
— Вибач, дворецького немає, — каже він. — Вип’єш? Є дешевий скотч.
— Так, будь ласка, — відповідає вона. Він тримає пляшку у верхній шухляді; дістає її й дві склянки, наливає.
— Скажеш, коли досить.
— Досить, будь ласка.
— Льоду немає, але можна розбавити водою.
— Усе гаразд.
Вона випиває віскі одним ковтком, ледь закашлюється, усміхається йому, трохи присівши на стіл.
— Коротко, міцно й по суті, усе як ти любиш. — Він сідає на ліжко. — Вип’ємо за любов до цього.
Підносить склянку. Не всміхається їй у відповідь.
— Ти сьогодні незвичайно злий.
— Самозахист, — відповідає він.
— Я не «це» люблю, я люблю тебе, — каже вона. — І розумію, у чому різниця.
— До певної міри. Чи думаєш, що розумієш. Щоб не принижуватися.
— Скажи, чому б мені не піти звідси просто зараз.
Він шкіриться.
— То ходи сюди.
Він не скаже їй, що любить її, хоч і знає, що їй того хочеться. Це може обеззброїти його, наче визнання власної провини.
— Я спочатку зніму панчохи. Вони пускають стрілки від самого твого погляду.
— Як і ти сама, — каже він. — Не знімай їх. Ходи сюди негайно.
Сонце рушило далі, лишився самотній клин світла з лівого боку опущених жалюзі. За вікном гуркоче трамвай, брязкає дзвіночком. Певно, трамваї весь час проїздили повз будинок. То чому здавалося, що навколо тиша? Тиша і його дихання, їхнє дихання, важке, стримане, щоб не зчиняти галасу. Чи хоч не забагато галасу. Чому задоволення мусить звучати так схоже на біду? Наче когось поранили. Він затуляє її рота рукою.
У кімнаті стало темніше, однак тепер вона бачить більше. Покривало купою лежить на підлозі, простирадло перекрутилося, огорнуло їх, наче лоза з тканини; єдина лампочка, нічим не прикрита, кремові шпалери з маленькими й дурнуватими синіми фіалками, бежеві плями там, де, певно, протікав дах; ланцюжок захищає двері… Ланцюжок захищає двері, такий крихкий. Один удар, раз кóпнути чоботом. Якщо так станеться, що їй робити? Вона відчуває, як стіни стають тоншими, перетворюються на кригу. Вони просто риби в акваріумі.
Він запалює дві сигарети, передає одну їй. Вони затягуються. Вільною рукою він проводить по її тілу, ще раз, наче вбирає її пальцями. Думає про те, скільки часу вона має, однак не запитує. Натомість бере її за зап’ясток. На ньому маленький золотий годинник. Він закриває циферблат.
— То що, — каже, — казку на ніч?
— Так, будь ласка, — відповідає вона.
— Де ми зупинилися?
— Ти щойно повирізав язики бідолашним дівчатам у серпанках наречених.
— Так. І ти запротестувала. Якщо історія тобі не подобається, я можу розповісти іншу, але не обіцяю, що вона буде цивілізованіша. Може бути ще гірше. Сучасніше. Щоб замість кількох мертвих зікронців були цілі акри смердючої твані й сотні тисяч…
— Залишимо цю, — швидко каже вона. — Усе одно ти саме її хотів мені розповісти.
Вона гасить недопалок у коричневій скляній попільниці й притуляється до нього, вухом до його грудей. Їй подобається слухати його голос саме так, немов він починається не в горлі, а десь у тілі, як дзижчання, чи гарчання, чи голос із далекого підземелля. Як кров, яку прокачує її власне серце: слово, слово, слово.
«Мейл енд Емпайр», 5 грудня 1934 р.
У своїй учорашній промові в клубі «Емпайр» містер Річард І. Ґріффен, фінансист та знаменитий своєю щирістю президент «Королівського класичного трикотажу», стримано схвалив прем’єр-міністра Р. Б. Беннетта та різко висловився проти його критиків.
Згадуючи гучний недільний мітинг на стадіоні «Мейпл-Ліф Ґарденс» у Торонто, коли 15 тисяч комуністів влаштували істеричну зустріч свого лідера Тіма Бака, якого ув’язнили за участь у змові й заколоті, однак у суботу умовно звільнили з тюрми «Портсмут» у Кінґстоні, містер Ґріффен висловив занепокоєння тим, що уряд «піддався тиску» у формі петиції з 200 тисячами підписів, залишеними «обдуреними скривавленими серцями». За його словами, політика «залізного підбора безжальності» містера Беннетта цілком справедлива, адже ув’язнення тих, хто прагне скинути обраний уряд і конфіскувати приватну власність, — єдиний спосіб упоратися з підривними елементами.
Щодо десятків тисяч іммігрантів, депортованих згідно зі статтею 98, включаючи відісланих назад до таких країн, як Німеччина та Італія, де на них чекатиме табір для інтернованих, то вони схвалювали тиранію, а тепер скуштують її самі — заявив містер Ґріффен.
Ведучи мову про економіку, він наголосив, що, попри високий рівень безробіття, за яким починається громадський неспокій, і попри те, що комуністи та їхні прихильники й далі користуються цим, надія є, і він упевнений, що Депресія закінчиться ще до весни. Тим часом єдина розумна тактика — дотримуватись обраного курсу й дати системі виправитися самостійно. Слід опиратися будь-якій схильності до м’якого соціалізму містера Рузвельта, адже такі дії можуть тільки погіршити стан економіки, що занепадає. Хоча страждання безробітних і викликають співчуття, багато хто з них має схильність до ледарства, і слід негайно й ефективно застосовувати силу щодо учасників нелегальних страйків та сторонніх агітаторів.
Ці зауваження містера Ґріффена викликали бурхливі оплески.
Сліпий убивця: Посланець
— Ну що ж. Скажімо, стало темно. Сонця, усі три, зайшли. Встало кілька місяців. У передгір’ях усюди вовки. Обрана дівчина чекає своєї черги, щоб стати жертвою. Її востаннє нагодували вишуканими стравами, змастили оліями, напахтили, заспівали пісні на її честь, вознесли молитви. Тепер вона лежить у постелі з червоної й золотої парчі, замкнена в найдальшій палаті Храму, де пахне квітами, фіміамом і тими ароматичними спеціями, які зазвичай кидають на могили померлих. Саме ліжко зветься Ліжком Однієї Ночі, бо жодна дівчина не проводить тут більше. Поміж самих дівчат, поки ті ще мають язики, воно зветься Ліжком Безголосих Сліз.
Опівночі її відвідає Володар Потойбіччя, кажуть, убраний в іржаву броню. Потойбіччя — місце, де роздирають і знищують, усі душі мусять пройти крізь нього дорогою до краю Богів, а деякі — найбільш грішні — мусять там і лишитися. Кожна діва, присвячена Храмові, переживає візит Володаря в ніч перед принесенням жертви, бо як ні — її душа не зможе упокоїтись і замість подорожі до краю Богів їй доведеться приєднатися до зграї прекрасних оголених мертвих жінок із лазурним волоссям, пишними тілами, рубіновими вустами й очима, схожими на ями, повні змій, які вештаються серед зруйнованих давніх гробниць у далеких західних горах. Бачиш, я про них не забув.
— Ціную твою турботу.
— Усе найкраще для тебе. Як хочеш додати ще якусь дрібницю, тільки скажи. Гаразд. Як і багато інших народів, старовинних та сучасних, зікронці бояться незайманих, особливо мертвих. Зраджені в коханні жінки, які померли незаміжніми, шукають по смерті того, з чим їм не пощастило за життя. Удень вони сплять у зруйнованих гробницях, а вночі полюють на необачних подорожніх, особливо на молодих чоловіків, достатньо відчайдушних для того, щоб поїхати туди. Жінки стрибають на цих юнаків, висмоктують їхню сутність і перетворюють їх на слухняних зомбі, приречених задовольняти неприродні бажання оголених мертвих жінок.