Серед простолюдинів уже є підкуплені, які почнуть бунт. А тоді все піде відповідно до перевіреного часом сценарію. Жриць Храму візьмуть під варту начебто заради їхньої ж безпеки, але насправді щоб змусити їх визнати претензії змовників на те, що їх підтримують вищі сили. Вірна Королю шляхта буде вбита на місці, їхні нащадки чоловічої статі теж помруть, щоб не мстилися пізніше; дочок видадуть заміж за переможців, щоб узаконити захоплення майна їхніх родин, а розбещених і безсумнівно зрадливих дружин кинуть натовпу. Коли сильні світу цього падають, окреме задоволення — мати змогу витерти об них ноги.
Сліпий убивця планує втекти, прикрившись безладом, і повернутися пізніше, щоб отримати другу половину своєї щедрої платні. Насправді змовники збираються позбутися його, бо в жодному разі не можна допустити, щоб його схопили і, якщо план провалиться, змусили говорити. Його тіло надійно сховають, адже всі знають, що сліпі вбивці працюють виключно за гроші, і врешті-решт можуть початися запитання щодо того, хто ж його найняв. Влаштувати смерть Короля — це одне, а от бути викритим — зовсім інше.
Усе ще безіменна дівчина лежить у постелі з червоної парчі, очікує на сурогат Володаря Потойбіччя й безслівно прощається з життям. Сліпий убивця крадеться коридором, убраний у сіру робу служителя Храму. Доходить до дверей. Там на варті стоїть жінка, бо чоловіків не допускають до служіння всередині храмового комплексу. Через сіре покривало вбивця шепоче, що має звістку від Верховної Жриці виключно для неї. Вартова схиляється — один порух ножа, блискавки милостивих Богів. Його позбавлені зору руки тягнуться до брязкоту ключів.
Ключ повертається в замку. Дівчина в кімнаті чує це. Сідає.
Він замовкає. Дослухається до чогось на вулиці.
Вона піднімається, спершись на лікоть.
— Що таке? Просто в машині дверцята грюкнули.
— Зроби мені послугу, — каже він. — Одягни свою комбінацію, як хороша дівчинка, і визирни з вікна.
— Що, як мене хтось побачить? — питає вона. — Серед білого дня.
— Нічого. Вони тебе не впізнають. Просто побачать жінку в комбінації — не найдивніше видовище в цих місцях. Подумають, що ти…
— Жінка легкої поведінки? — просто закінчує вона. — Ти теж так вважаєш?
— Занапащена діва. Це не одне й те ж.
— Дуже галантно з твого боку.
— Іноді я собі найгірший ворог.
— Якби не ти, я була б значно більше занапащена, — каже вона, уже стоячи біля вікна й піднімаючи жалюзі. Її комбінація зеленкувата, кольору берегового, розбитого льоду. Він не може триматися за неї, довго не зможе. Вона розтане, відпливе, вислизне з його рук.
— Є там щось? — питає він.
— Нічого незвичайного.
— Повертайся до ліжка.
Але вона глянула в дзеркало над умивальником, побачила себе. Своє оголене обличчя, скуйовджене волосся. Подивилася на свій золотий годинник.
— Господи, який безлад. Мушу бігти.
«Мейл енд Емпайр», 15 грудня 1934 р.
Новий сплеск насильства стався вчора в Порт-Тікондерозі — продовження заворушень цього тижня, пов’язаних із закриттям, страйком та звільненнями на «Чейз та Сини Індастріз Лтд». Сили поліції виявилися недостатніми, влада провінції попросила про підкріплення, і прем’єр-міністр авторизував інтервенцію в інтересах громадської безпеки: підрозділ Канадського королівського полку прибув туди о другій годині дня. Нині ситуація стабільна.
Перед тим, як порядок було відновлено, зустріч страйкарів вийшла з-під контролю. На всій головній вулиці міста було побито вітрини, після чого почалося масове мародерство. Кілька власників крамниць, які намагалися захистити свою власність, опинилися в лікарні й нині одужують після отриманих травм. Кажуть, що один із полісменів дістав удар цеглиною в голову й украй небезпечний струс мозку. Триває розслідування пожежі, що сталася на першій фабриці рано-вранці, але була приборкана міськими пожежниками; підозрюють, що це був підпал. Нічного сторожа, містера Ела Девідсона, перенесли з вогню до безпечного місця, однак він помер унаслідок отриманого удару по голові та отруєння димом. Триває розшук винуватців безчинства, кількох підозрюваних уже визначено.
Редактор газети Порт-Тікондероґи, містер Елвуд Р. Мюррей, заявив, що безлад був спричинений алкоголем, який роздавали в натовпі кілька сторонніх провокаторів. Він наголосив, що місцеві робітники завжди поважали закон і не бунтували б, якби не провокації.
Коментарів від містера Норвала Чейза, голови «Чейз та Сини Індастріз Лтд», ми не отримали.
Сліпий убивця: Коні ночі
Цього тижня інший дім, інша кімната. Принаймні тут між дверима та ліжком можна розвернутися. Фіранки мексиканські, у жовті, сині й червоні смужки; узголів’я ліжка — з клену «пташине око»; шерстяна ковдра фірми «Гудзонова затока», малинова й колюча, скинута на підлогу. На стіні плакат із рекламою іспанської кориди. Темно-бордове шкіряне крісло; письмовий стіл із мореного дубу; коробка олівців, ретельно заточених; стійка з люльками. Повітря загусле від часточок тютюну.
Книжкова полиця: Оден, Веблен, Шпенглер, Стейнбек, Дос Пассос. «Тропік Рака» на видному місці, певно, контрабанда. «Саламбо», «Дивний біженець», «Сутінки ідолів», «Прощавай, зброє». Барбюс, Монтерлан. «Hammurabis Gezetz: Juristische Erlauterung». «Цей новий друг — інтелектуал, — думає вона. — І грошей має більше. Отже, не такий надійний». На вішаку гнутого дерева три різні капелюхи, картатий халат із чистого кашеміру.
— Ти читав щось із цього? — спитала вона, знімаючи капелюшка й рукавички після того, як він зачинив за ними двері.
— Дещо, — відповів він, не конкретизуючи. — Поверни голову.
Він виплутав з її волосся листок.
— Уже падають.
Вона думає, чи знає його друг. Не про те, що він привів жінку, — вони якось домовилися, щоб друг не заявився без попередження, чоловіки так роблять, — а про те, хто вона. Її ім’я, усе таке. Сподівається, що ні. З набору книжок, а особливо з плаката про кориду, вона знає, що цей друг був би принципово ворожий до неї.
Він сьогодні був задумливіший, не такий рвучкий. Прагнув стримуватися, зволікати. Досліджувати.
— Чому ти так на мене дивишся?
— Запам’ятовую тебе.
— Чому? — спитала вона, прикриваючи його очі долонею. Їй не подобається, коли її так вивчають. Наче мацають.
— Щоб мати тебе згодом, — відповів він. — Коли я зникну.
— Не треба. Не псуй цей день.
— Коваль клепле, доки тепле, — сказав він. — Це таке в тебе гасло?
— Радше «Марнотратство до добра не доведе», — мовила вона. Він засміявся.
Тепер вона загорнулась у простирадло, яке підіткнула навколо грудей; лежить біля нього, сховавши ноги у звивистий риб’ячий хвіст із білої бавовни. Він склав руки за головою, дивиться в стелю. Вона поїть його зі своєї склянки. Цього разу це житнє віскі з водою. Дешевше, ніж скотч. Вона хотіла принести щось краще із собою, таке, що можна пити, але забула.
— Розповідай, — просить вона.
— Мені потрібне натхнення, — каже він.
— Чим я можу тебе надихнути? Маю повернутися аж до п’ятої.
— Краще відкладу до справжнього натхнення, — провадить він. — Треба набратися сил. Дай мені півгодини.
— О lente, lente currite noctis equi!
— Що?
— Біжіть повільніше, коні ночі. Це Овідій, — каже вона. — Латиною сама фраза звучить, наче повільний галоп.
Незграбно вийшло: він подумає, що вона хизується. Ніколи не виходить вгадати, що він може знати, а що — ні. Іноді він прикидається, що анічогісінько не знає, а тоді, після її пояснення, виявляється, що все він чудово знав увесь цей час. Спочатку змушує її заговорити, а тоді закриває їй рота.