— Дивачка ти, — каже він. — Чого це вони коні ночі?
— Вони тягнуть колісницю Часу. А він — із пасією, тобто хоче, щоб ніч тягнулася довше, щоб провести з нею більше часу.
— Навіщо? — ліниво каже він. — П’яти хвилин йому не вистачить? Немає цікавіших справ?
Вона сідає на ліжку.
— Ти втомився? Тобі зі мною нудно? Мені піти?
— Ляж. Нікуди ти не підеш.
Він говорить з інтонаціями кіношного ковбоя, їй це не подобається. Робить це, аби поставити її в незручне становище. Однак вона витягується поряд із ним, обвиває його рукою.
— Покладіть руку сюди, мем. Ось так.
Він заплющує очі.
— Пасія. Таке химерне слово. Чи не вікторіанське. Я мав би цілувати твого елегантного черевичка чи залицятися до тебе з цукерками.
— Може, я й химерна. Може, і вікторіанська. Тоді коханка. Чи повія. Так прогресивніше? Справедливіше, як на тебе?
— Звісно. Але мені більше подобається пасія. Бо все зовсім несправедливо, так?
— Так, — каже вона. — Саме так. Розповідай далі.
Він провадить:
— Як настає ніч, Народ Втіхи стає табором на відстані денної подорожі від міста. Рабині, полонені в попередніх завоюваннях, наливають яскраво-червоний гранг зі шкіряних бурдюків, у яких він бродить; вони схиляються, уклоняються, служать, розносять миски з жорстким недовареним м’ясом крадених талків. Офіційні дружини сидять у тінях, очі сяють із темних овалів закритих облич, вишукують зухвалість. Вони знають, що сьогодні спатимуть самі, але пізніше матимуть змогу відшмагати полонянок за незграбність чи неповагу — так вони й зроблять.
Чоловіки схиляються над своїми вогнищами, загорнувшись у шкіряні накидки, вечеряють, перемовляються. Їм не радісно. Завтра або ж післязавтра — залежно від їхньої швидкості й обачності ворога — їм доведеться битися, і цього разу вони можуть і не перемогти. Правда, полум’яний посланець, що говорив із Кулаком Непереборних, обіцяв, що їм буде подарована перемога, якщо вони й надалі лишатимуться благочестивими, слухняними, хоробрими й хитрими, але в цих справах завжди забагато «якщо».
Якщо вони програють, то помруть, їхні жінки та діти теж. Милосердя вони не очікують. Якщо ж переможуть, то муситимуть убивати самі, а це не завжди так приємно, як іноді може здатися. Вони мусять убити кожного в місті: такі отримано вказівки. Жоден хлопчик не може лишитися живим, щоб вирости з прагненням помститися за свого замученого батька; жодна дівчинка — щоб спокушати й розбещувати Народ Втіхи своїми збоченими звичаями. Вони лишили собі молодих дівчат із міст, захоплених до того, розділили їх поміж солдатами по одній, дві чи три згідно з доблестями та заслугами, однак божественний посланець нині сказав: «Досить».
Різня буде виснажливою й галасливою. Убивство таких масштабів — справа напружена, брудна й повинна бути виконана вкрай ретельно, інакше Народу Втіхи буде непереливки. Всемогутній уміє наполягти на букві закону.
Їхні коні прив’язані на відстані. Тварин небагато: верхи їздять лише вожді. Коні стрункі, норовисті, із загрубілими ротами, довгими скорботними писками й ніжними, боязкими очима. У всьому цьому немає їхньої провини: їх у це втягли інші.
Якщо маєш коня, тобі дозволено його бити й шмагати, але не вбити й з’їсти, бо колись давно посланець Всемогутнього з’явився в подобі першого коня. Кажуть, що всі коні про це пам’ятають і пишаються цим. Саме тому дозволяють лише вождям осідлати себе. Чи так уже звикли пояснювати.
«Мейфейр», травень 1935 р.
Весна жваво вийшла на сцену, про що сповістила справжня кавалькада лімузинів, у котрих видатні гості злетілися на один із найцікавіших прийомів сезону, що його в чудовий день 6 квітня дала у своїй вражаючій, у тюдорівському стилі резиденції Роуздейл місіс Вініфред Ґріффен Прайор на честь міс Айріс Чейз із Порт-Тікондероґи, Онтаріо. Міс Чейз — дочка капітана Норвала Чейза й онука покійної місіс Бенджамін Монфор Чейз із Монреаля. Незабаром вона стане дружиною брата місіс Ґріффен Прайор, містера Річарда Ґріффена, якого довго вважали одним із найбажаніших холостяків провінції. Їхнє блискуче травневе весілля обіцяє бути однією з обов’язкових подій у весільному календарі.
Минулорічні дебютантки та їхні матері з нетерпінням чекали на юну наречену, чарівну у своїй стриманій креповій сукні від Скіапареллі, бісквітного кольору, з довгою баскою та вузькою спідницею, з акцентами з чорного оксамиту та гагату. Місіс Прайор у вишуканій сукні від Шанель кольору «попіл троянди» з драпіруванням на спідниці й оздобленим дрібними перлами ліфом приймала гостей серед білих нарцисів, білих альтанок і свічок у срібних канделябрах, прикрашених гірляндами штучного чорного мускатного винограду зі срібними стрічками. Також на прийомі присутня сестра та подружка нареченої, міс Лора Чейз, у напівоксамиті кольору зеленого листя з кавуновими атласними акцентами.
Серед шанованих гостей були лейтенант-губернатор із дружиною, місіс Герберт Е. Брюс, полковник Р. Й. Ітон із дружиною та дочкою — міс Марґарет Ітон, вельмишановний В. Д. Росс із дружиною та дочками — міс Сьюзен Росс та міс Ізобел Росс, місіс Е. Д. Еллсворт із двома доньками — місіс Беверлі Балмер та міс Елейн Еллсворт, міс Джоселін Бун і міс Дафні Бун, а також містер і місіс Ґрант Пеплер.
Сліпий убивця: Бронзовий дзвін
Дванадцята година ночі. У місті Сак’єль-Норн один раз б’ють у бронзовий дзвін, відзначають мить, коли Розбитий Бог, нічне втілення Бога Трьох Сонць, сягає найнижчої точки спуску в темряву, і після запеклого бою Володар Потойбіччя зі своїми мертвими воїнами, які живуть там, розривають його на шматки. Богиня збере його знову, поверне до життя й доглядатиме, поки він зцілиться і, як завжди, повернеться на світанку, відновлений, повний світла.
Хоча Розбитий Бог користується популярністю, ніхто в місті більше насправді не вірить у казку про нього. І все одно жінки кожної господи ліплять його образ із глини, чоловіки трощать його в найдовшу ніч року, а наступного дня жінки ліплять заново. Для дітей роблять маленьких божків із солодкого тіста, бо ж діти своїми маленькими жадібними ротами символізують майбуття, яке, наче час, колись поглине все, що нині живе.
Король сидить один у найвищій вежі свого розкішного палацу, де спостерігає за зірками й тлумачить знаки та віщування на наступний тиждень. Він відклав свою плетену платинову маску, бо тут немає нікого, від кого треба було б приховувати емоції: може усміхатись і супитися, як захоче, як простий игнірод. Це таке полегшення.
Зараз він замислено всміхається: думає про свій останній роман із пухкою дружиною одного з дрібних посадовців. Вона тупа, як талк, але в неї м’які й тугі вуста, наче мокра оксамитова подушка, звужені пальці, швидкі, як рибки, і хитрі вузькі очі, і загалом вона дуже вправна. Однак починає забагато вимагати, стає надто нерозсудлива. Усе гризе його, щоб він написав оду вигину її шиї чи якійсь іншій частині тіла, як це ведеться серед придворних коханців-піжонів, але таланту до віршів у нього немає. Чому жінки так прагнуть трофеїв, так бажають сувенірів? Чи вона хоче, щоб він пошився в дурні, аби показати власну силу?
Прикро, та доведеться її позбутися. Чоловіка її Король розорить: дарує йому честь приймати себе й своїх найближчих придворних на обід, аж поки бідолашний телепень не виснажиться повністю. Тоді жінку продадуть у рабство, щоб оплатити його борг. Їй це навіть може піти на користь — м’язи зміцнить. Безперечно, приємно уявляти її без серпанку, обличчя відкрите для всіх поглядів, вона несе ослінчик для ніг нової хазяйки чи доглядає синьодзьобого вібулара й постійно супиться. Він завжди може наказати вбити її, та це видається надто жорстоким: вона винна лиш у тому, що жадає поганих віршів. Він же не тиран.