Перед ним лежить випатраний урм. Король ліниво тицяє пальцем у пір’я. Йому байдуже до зірок: він уже не вірить у цю маячню, — але все одно доведеться трохи на них позиркати й вийти звідси з якимось провіщенням. Примноження добробуту та багатий урожай згодяться, усе одно люди завжди забувають про пророцтва, хіба що ті справджуються.
Йому цікаво, чи правдива інформація, яку він отримав із надійного приватного джерела (від свого цирульника), про те, що проти нього готується черговий заколот. Чи доведеться йому знову заарештовувати, удаватися до тортур і страт? Безсумнівно. Удавана м’якість для громадського спокою не краща за м’якість справжню. Правителеві бажано міцно триматися за владу. Якщо мають покотитися голови, його голови серед них не буде. Король буде змушений діяти, захищатися. І все одно він відчуває дивну млявість. Щоб правити королівством, слід постійно тримати напругу: якщо послабить увагу хоч на мить, вони напосядуть на нього, ким би не були.
Королю здається, що на півночі він бачить якесь мерехтіння, наче там щось горить, але тоді все зникає. Певно, то була блискавка. Він проводить долонею по очах.
— Мені його шкода. Гадаю, він робить, що може.
— А я гадаю, що нам треба випити ще. Що скажеш?
— Б’юся об заклад, ти його вб’єш. Такий уже в тебе погляд.
— Усе справедливо, він на це заслужив. Я вважаю його покидьком. Але такими й повинні бути королі, чи не так? Виживає найсильніший, і всяке таке. Слабких до стіни.
— Ти ж сам у це не віриш.
— Є ще? Витисни щось із пляшки, гаразд? Бо я справді дуже хочу пити.
— Подивлюся.
Вона встає, простирадло тягнеться за нею. Пляшка стоїть на столі.
— Не треба загортатися, — каже він. — Мені подобається вигляд.
Вона дивиться на нього через плече. Каже:
— Так виходить загадковіше. Давай сюди склянку. Краще б ти не купував цього пійла.
— Я тільки його можу собі дозволити. Та й усе одно смаку в мене немає. Це все тому, що я сирота. Пресвітеріанці в притулку мене зіпсували. Саме тому я такий похмурий і лиховісний.
— Не треба цих брудних розмов про сиротинець. Моє серце від того кров’ю не стече.
— Стече, — заперечує він. — Я на це розраховую. Окрім твоїх ніжок і прекрасного заду, це в тобі мене тішить найбільше — закривавленість твого серця.
— Криваве в мене не серце, а розум. Надто жадібний і хижий, чи так мені сказали.
Він сміється.
— Тоді за твій кровожерливий розум. До дна.
Вона п’є, кривиться.
— Виходить таке ж, як увійшло, — життєрадісно говорить він. — До речі, мені треба по-маленькому.
Він устає з ліжка, підходить до вікна, трохи підіймає раму.
— Так не можна!
— Це бічний провулок, я ні в кого не влучу.
— Ну хоч за фіранкою сховайся! А я?
— А що ти? Ти вже бачила голого чоловіка. Очі ж не завжди заплющуєш.
— Я не про це. Я ж не можу помочитися з вікна. І лусну скоро.
— Халат мого приятеля. Бачиш? Картата штука на вішаку. Тільки глянь, щоб у коридорі було порожньо. Хазяйка тут — допитливе старе стерво, але як будеш убрана в шотландку, вона тебе не помітить. Ти зіллєшся з оточенням: ця помийка вся картата.
— Ну то добре. На чому я зупинився?
— Північ, — каже вона. — Б’є один бронзовий дзвін.
— О, так. Опівночі б’є один бронзовий дзвін. Коли його відгомін ущухає, сліпий убивця повертає ключ у дверях. Його серце б’ється сильно, як завжди в таку мить — мить суттєвої для нього небезпеки. Якщо його спіймають, підготовлена для нього смерть буде тривалою й болючою.
Він нічого не відчуває щодо тієї смерті, яку зараз спричинить, йому байдуже до причин. Кого вбивати й чому — справа багатих і впливових, він усіх їх ненавидить однаково. Це вони забрали його зір, десятками ґвалтували його тіло, коли він був надто юний, щоб якось захиститися, тож він радо скористається можливістю вирізати кожного з них і тих, хто має стосунок до їхніх справ, як от ця дівчина. Йому байдуже, що вона лише прикрашена й усипана коштовностями полонянка. Йому байдуже, що ті ж люди, які осліпили його, зробили її німою. Він зробить свою роботу, забере свої гроші — і на цьому все скінчиться.
У будь-якому разі, якщо він не вб’є її сьогодні, це зроблять завтра, а він учинить це швидше й не настільки незграбно. Він робить їй послугу. Скільки вже було зіпсованих жертвоприношень. Ці королі не вміють поводитися з ножем.
Убивця сподівається, що дівчина не надто метушитиметься. Йому сказали, що та не кричатиме, бо найголосніший звук, який вона може видати своїм пораненим, без’язиким ротом, більше схожий на тонке, придушене нявчання, як від кота в мішку. То й добре. Однак він постарається вжити всіх заходів.
Він тягне тіло вартової в кімнату, щоб ніхто не перечепився через нього в коридорі. Тоді сам заходить усередину беззвучними босими ногами й зачиняє за собою двері.
V
Хутряне пальто
Уранці в прогнозі погоди попереджали про можливий торнадо, і вже до середини дня небо набуло зловісного зеленкуватого відтінку, у повітрі почали літати гілки дерев, наче величезний розлючений звір торує собі шлях. Буревій пролітає прямо над головою — блимають зміїні язики білого світла, гуркочуть перекинуті стоси жерстяних форм для пирогів. «Рахуйте до тисячі й одного, — говорила нам Ріні. — Якщо встигнете це вимовити, значить до урагану рівно миля». Ще вона наказувала ніколи не користуватися телефоном під час грози, а то блискавка влучить тобі просто у вухо, і ти втратиш слух. Приймати ванну теж не можна, бо блискавка може витекти з крана, як вода. Якщо відчуваєш, що волосся на шиї встає дибки, треба негайно підстрибнути — тільки це тебе врятує.
Ураган ущух іще до сутінків, але мокро було, як у канаві. Я крутилась у каламуті свого ліжка, слухала, як серце криво підстрибує на простирадлі, і намагалася влаштуватися зручніше. Зрештою покинула надію заснути, натягнула на нічну сорочку довгого светра й пішла долати сходи. Унизу накинула поліетиленовий плащ із капюшоном, всунула ноги в гумові чоботи й вийшла на вулицю. Мокрі дошки ґанку зрадливо тремтіли. З них зійшла фарба, може, і гнити почали.
У слабкому світлі все здавалося чорно-білим. Повітря було вологе й непорушне. Хризантеми на клумбі перед будинком мерехтіли сяючими дощовими краплинами; жодного сумніву: батальйон слимаків уже жував останні листки на люпинах. Кажуть, слимаки люблять пиво; усе думаю, що варто було б їм виставити. Краще їм, ніж мені: такий вид алкоголю ніколи не любила. Завжди прагнула знесилення якомога швидше.
Я повзла, постукуючи ціпком, по вологому тротуару. Навколо повного місяця сяяло бліде серпанкове коло; під ліхтарями моя коротка тінь вислизала попереду, наче гоблін. Мені здалося, що це вкрай відважний учинок: немолода жінка ходить вулицями посеред ночі сама. Стороння людина могла б подумати, що я беззахисна. Я й справді була трохи перелякана чи принаймні достатньо тямуща, щоб серце забилося швидше. Як постійно й доброзичливо нагадує мені Майра, немолоді жінки — головна мішень вуличних грабіжників. Кажуть, вони — ці грабіжники — приїздять із Торонто, як і вся інша шкода. Може, сідають в автобус, маскують своє приладдя для грабунку під парасольки чи ключки для гольфу. Вони на все спроможні — так похмуро стверджує Майра.
Я пройшла три квартали до головної вулиці міста, тоді зупинилася, глянула через атласно-мокру дорогу на гараж Волтера. Він сидів у маяку скляної будки посеред порожньої чорнильної калюжі плаского асфальту. Схилився вперед у своєму червоному кептарі, схожий на немолодого жокея на невидимому коні чи хазяїна власної долі, пілота моторошного космічного корабля. Насправді ж Волтер дивився спортивний канал на своєму міні-телевізорі — це я знала від Майри. Побалакати не підійшла: він би злякався, побачивши, як я виринаю з темряви в гумових чоботях і нічній сорочці, як навіжена вісімдесятирічна переслідувачка. Але мені було якось спокійніше від того, що принаймні одна людина не спить о цій порі.