Дорогою назад я почула за спиною кроки. «Догралася, — сказала собі, — ось і твій грабіжник». Але то була лише молода жінка в чорному дощовику, із сумкою чи невеличкою валізою. Вона швидко пройшла повз мене, нахилившись уперед.
«Сабріна — подумалося мені. — Вона все ж таки прийшла». На якусь мить я почувалася пробаченою, благословенною, повною благодаті, наче час пішов назад і мій сухий і старий дерев’яний ціпок раптом розквітнув. Але з другого погляду — ні, з третього — то була зовсім не Сабріна, якась чужа жінка. Та й хто я така, щоб заслуговувати на таке диво? Чи можу я на нього чекати?
Однак усе одно чекаю. Попри все.
Та годі. Знову беруся за тягар своєї оповіді, як кажуть у віршах. Назад, до Авалону.
Мати померла. Усе ніколи вже не буде, як було. Мені сказали опанувати себе. Хто це був? Певно, Ріні. Можливо, батько. Цікаво, усі в такому випадку говорять про руки, і ніхто не згадує про пальці, про кісточки пальців — а саме їх гризуть, замінюючи один біль іншим.
Спочатку Лора чимало часу проводила в материному хутряному пальті. Воно було пошите з тюленячої шкіри, у кишені досі лежав материн носовичок. Лора надягала його й намагалася звідти застібнути ґудзики, аж поки не призвичаїлася спочатку застібати їх, а тоді заповзати всередину знизу. Мені здається, що вона там молилася або чаклувала — намагалася прикликати матір назад. Однак нічого не вийшло. А тоді пальто віддали на благодійність.
Скоро Лора почала питати, куди поділося дитя, те, не схоже на кошеня. Відповідь «до раю» її вже не влаштовувала: після тої миски — ось що вона мала на увазі. Ріні сказала, що його забрав лікар. Але чому не було похорону? Бо воно народилося надто маленьким. То як щось таке маленьке могло вбити матір? Ріні відповіла: «Забудь». Сказала: «Дізнаєшся, як виростеш». Додала: «Те, чого не знаєш, тобі не зашкодить». Сумнівний афоризм: іноді те, чого ти не знаєш, робить тобі дуже боляче.
Ночами Лора прокрадалася до мене в кімнату, трусила мене, щоб я прокинулася, тоді залізала в моє ліжко. Вона не могла спати через Бога. Аж до похорону в них із Богом були хороші стосунки. «Бог вас любить», — так казала вчителька недільної школи в методистській церкві, куди нас прилаштувала мати й куди згодом відправляла Ріні. Лора повірила в це. Але тепер уже не була така в цьому впевнена.
Тепер її почало тривожити, де ж саме перебуває Бог. Провина вчительки недільної школи: вона сказала, що Бог усюди, і Лора хотіла знати, чи є Бог на сонці, чи є Бог на місяці, чи є Бог у кухні, у ванній, чи сидить він під ліжком? («Я б скрутила цій жінці шию», — сказала Ріні.) Лора не хотіла, щоб Бог несподівано вистрибнув на неї, що можна зрозуміти, зважаючи на його нещодавню поведінку. «Очі заплющ, рота відкрий, у мене для тебе готовий сюрприз», — так примовляла Ріні, тримаючи за спиною печиво, але Лора на це вже не погоджувалася. Вона хотіла, щоб очі були розплющені. Не те щоб вона не довіряла Ріні — просто сюрпризи її лякали.
Певно, Бог сидів у коморі з віниками. Це здавалося найбільш вдалим місцем. Він ховався там, наче ексцентричний і ймовірно небезпечний дядько, але сказати, чи Він там у конкретний момент, вона не могла, адже боялася відчинити двері. «Бог у ваших серцях», — сказала вчителька недільної школи, і так було ще гірше. Комору з віниками можна було хоча б зачинити.
Бог ніколи не спав, так співали в гімні: «В безтурботному сні Він не стулить повік». Натомість Він блукав будинком серед ночі й шпигував за людьми, дивився, чи поводяться вони достатньо добре, чи насилав чуму, щоб із ними покінчити, чи виконував іще якусь свою забаганку. Зрештою Він мусив зробити щось неприємне, як це часто бувало в Біблії.
— Послухай, це Він, — казала Лора. Легкий крок — важкий крок.
— То не Бог. То лише батько. Він у вежі.
— Що він робить?
— Курить.
Я не хотіла казати «п’є». Це здавалося зрадою.
Найніжніше я ставилася до Лори, коли вона спала, — рот був трохи привідкритий, вії досі вологі, — однак спала вона неспокійно: стогнала, штовхалася, іноді хропіла й не давала спати мені. Я вставала з ліжка, ішла навшпиньки через кімнату й висовувалася з вікна. Коли сяяв місяць, квітник здавався срібно-сірим, наче з нього висмоктали всі кольори. Мені було видно кам’яну німфу трохи збоку; місяць відображався в ставку, і вона пальцями ноги торкалася його холодного світла. Я, тремтячи, поверталася до ліжка і вже з нього дивилася, як тіні рухаються по фіранках, і слухала, як булькоче й потріскує будинок, як він рухається. Думала, що ж зробила не так.
Діти вірять, що все погане, яке з ними стається, якимось чином їхня провина, і я не була винятком; але також вони вірять у щасливий кінець, попри всі протилежні докази. Мені тільки хотілося, щоб щасливий кінець трохи поспішив, бо я (особливо вночі, коли Лора спала й мені не треба було її підбадьорювати) почувалася такою нещасною.
Уранці я допомагала Лорі вдягнутися — то було моїм обов’язком навіть за життя матері — і перевіряла, чи вона почистила зуби й умилася. В обідню пору Ріні іноді дозволяла нам улаштувати пікнік. Ми їли намащений маслом білий хліб із вишневим мармеладом, прозорим, наче целофан, і сиру моркву, і порізані яблука. З жерстяної банки вивертали консервовану яловичину, за формою схожу на ацтекський храм. Ми їли зварені натвердо яйця. Викладали їх на тарілки, виносили надвір, їли там, біля ставка, в оранжереї. Якщо дощило, пікнікували в будинку.
«Пам’ятай про голодуючих вірмен», — говорила Лора, стиснувши руки, заплющивши очі, схилившись над скоринками своїх сандвічів із мармеладом. Я знала: вона казала це тільки тому, що так робила мати, і мені від того хотілося плакати. «Голодуючих вірмен немає, це вигадка», — якось сказала їй, однак вона не повірила.
Нас тоді доволі часто лишали самих. Ми вивчили Авалон згори донизу — усі тріщини, усі печери й тунелі. Вдивлялись у схованки під сходами позаду будинку, де зберігали закинуті калоші, рукавиці без пари, парасольку зі зламаними спицями. Ми дослідили різні куточки підвалу: у вугільному справді було вугілля, у погребі на дошках лежали капустини й гарбузи, буряки й морква відрощували вуса в ящику з піском, картопля випускала свої білі паростки, схожі на ніжки крабів; у холодному погребі в бочках стояли яблука й консерви на полицях: запилені банки мармеладу та джему блищали, наче нешліфовані коштовності, разом із закатаними банками чатні, огірків, полуниць, томатів без шкірки, яблучного пюре. Підвал із винами теж був, але замкнений — лише батько мав ключ.
Під верандою ми знайшли вологий грот із брудною підлогою — туди треба було проповзти під кущами алтеї. Там намагалися рости схожі на павутиння кульбабки та повзуча трава — від неї линув запах розчавленої м’яти, який змішувався із запахом котячих міток, одного разу — і з гарячим нудотним смородом від стривоженого підв’язкового вужа. Ми дослідили горище з коробками старих книжок, складом стьобаних ковдр і трьома порожніми скринями, зламаною фісгармонією й безголовим манекеном, що належав бабусі Аделії, — блідим, укритим цвіллю торсом.
Ми прокрадалися, затримуючи дихання, через лабіринти тіней. Знаходили розраду в нашій потаємності, знанні прихованих шляхів, нашій вірі в те, що нас не видно.
«Послухай, як іде годинник», — казала я. Годинник був старовинний, із маятником, із білої й золотої порцеляни; він належав дідусеві. Стояв на камінній дошці в бібліотеці. Лора думала, що він і справді ходить. Так і було: латунний маятник колихався вперед-назад, наче йшов, міряв кроками невидиму дорогу. Наче долав дистанцію часу.
Почалася осінь. Ми з Лорою збирали стручки ваточника й відкривали їх, гладили пальцями насіння, що тісно налягало одне на одне, наче луска драконячої шкіри. Ми діставали насінини, відпускали їх на тонких парашутиках, лишаючи собі жовтувато-коричневі стручки, м’які, наче шкіра з внутрішнього боку ліктя. Тоді ми йшли на Ювілейний міст і кидали їх у воду, щоб перевірити, скільки вони протримаються на хвилях, перш ніж ті їх перекинуть або потоплять. Чи уявляли собі, що на них пливе людина, люди? Не скажу точно. Але ми з певною насолодою дивилися, як вони йдуть на дно.