Прийшла зима. Небо затягло сірим серпанком, сонце низько висіло в небі, сірувато-рожеве, як риб’яча кров. Важкі й непрозорі бурульки завтовшки з моє зап’ястя звисали з даху та підвіконь, наче зловлені в падінні. Ми відламували їх і смоктали кінчики. Ріні тоді сказала, що, як ми таке робитимемо, наші язики почорніють і повідпадають, але я знала, що це брехня, бо то було не вперше.
Тоді в Авалоні стояв сарай для човнів і ще один — для льоду, біля пірса. У сараї для човнів стояв іще дідусів, а тепер батьків вітрильний човен «Водяна діва» — його витягли на берег і лишили зимувати. У сараї для льоду зберігали лід, вирізаний із Жогу блоками, витягнутий на берег конями. Його зберігали там, укритим тирсою, в очікуванні літа, коли це стане справжньою рідкістю.
Ми з Лорою виходили на слизький пірс, хоча нам це не дозволяли. Ріні казала, що, як ми попадаємо й провалимось у річку, нам і хвилини не протриматися, бо вода холодна, наче смерть. Вона заповнить наші чобітки, і ми потонемо, як каміння. Ми жбурляли на річку справжні камінці, щоб побачити, що з ними стане: вони розкочувалися кригою й лишалися там, на видноті. Наше дихання перетворювалося на білий дим, який ми видували хмаринками, наче були поїздами, і переступали з однієї змерзлої ноги на другу. Під підошвами рипів сніг. Ми трималися за руки, і наші рукавиці змерзалися разом так, що, коли ми їх знімали, залишалися дві шерстяні руки, що трималися купи, сині й порожні.
На дні порогів Лувето збиралися зубчасті брили льоду. Опівдні крига була білою, у сутінках — зеленкуватою; маленькі шматки дзеленчали, як дзвіночки. Серед ріки текла чорна вода. На пагорбі на іншому березі кричали діти, сховані за деревами, і їхні голоси в холодному повітрі були високими, тонкими й щасливими. Вони каталися на санчатах, чого нам не дозволяли. Мені хотілося залізти на зубчастий лід на березі, щоб перевірити, наскільки він міцний.
Прийшла весна. Вербові гілки пожовтіли, кизилові — почервоніли. Лувето розлилася; у воді крутилися вимиті з берегів кущі й дерева, наштовхувалися одне на одне. З Ювілейного мосту зістрибнула жінка, просто в бистрину, і тіло не могли знайти два дні. Виловили вже згодом нижче за течією — видовище це було не надто приємне, бо ж пороги в цих місцях працювали, наче молотилка. Ріні сказала, що то був не найкращий спосіб покинути цей світ, особливо якщо тебе цікавила власна зовнішність. Хоча після такого навряд чи.
Місіс Гіллкоут знала з півдюжини таких стрибунів за всі роки. Про них писали в газетах. Якось то була дівчина, з якою вона ходила до школи і яка вийшла за залізничника. Його часто не було вдома, розповідала вона. То чого тут чекати?
— Залетіла, — казала вона. — І жодних виправдань.
Ріні кивнула так, наче це все пояснювало.
— Байдуже, наскільки тупий у неї чоловік, більшість із них рахувати вміють, — мовила вона. — Хоча б на пальцях. Думаю, без духопеликів не обійшлося. Та нащо вже зачиняти стайню, коли кінь утік?
— Який кінь? — спитала Лора.
— Певно, у неї ще якісь негаразди були, — сказала місіс Гіллкоут. — Біда одна не ходить.
— Куди вона залетіла? — прошепотіла до мене Лора. — І на чому?
Але я не знала.
Жінки, за словами Ріні, могли б не стрибати, а просто входити в річку вище за течією — їх би засмоктало у воду від ваги мокрого одягу, і випливти не вийшло б навіть за бажання. Чоловіки обачніші. Вішаються на поперечинах у хлівах, вибивають собі мізки з рушниць або, як уже хочуть утопитися, чіпляють на шию каміння чи щось важке — обухи, повні торби цвяхів. У таких серйозних речах ризикувати не варто. А от жіночий спосіб — просто увійти у воду, віддатися течії, дозволити воді забрати себе. З тону Ріні важко було сказати, схвалює вона таку різницю чи ні.
У червні мені виповнилося десять. Ріні спекла торт, хоч і сказала, що, може, не варто було, бо з материної смерті надто мало часу минуло. Утім, життя триває, то, мабуть, торт і не зашкодить. «Не зашкодить чому?» — спитала Лора. «Материним почуттям», — відповіла я. То мати дивиться на нас із неба? Але я стала вперта та самовпевнена й нічого не сказала. Лора торт навіть не скуштувала, почувши про материні почуття, тож я з’їла обидва наші шматки.
Тепер мені важко пригадати подробиці свого горя, яким воно було, хоча за бажання я можу викликати його відлуння, як скавучання дрібного песика, замкнутого в підвалі. Що я робила в день материної смерті? Майже не пам’ятаю, як і того, який саме вона мала вигляд — тепер мати була як на фотографії, не більше. Я пам’ятала те, яким неправильним було ліжко, коли її раптом у ньому не стало, яким порожнім воно здалося. Те, як світло падало навскоси через вікно на дерев’яну підлогу, тихо-тихо, і як пил кружляв у ньому, немов туман. Запах воску, яким полірували меблі, зів’ялих хризантем, стійкий, ледь відчутний запах судна й засобу для дезінфекції. Тепер її відсутність я пам’ятала значно краще, ніж присутність.
Ріні сказала місіс Гіллкоут, що, хоч ніхто не замінить місіс Чейз, яка була земною святою, якщо таке взагалі є, особисто вона зробила все від неї залежне й берегла обличчя заради нас, бо чим менше балаканини, тим швидше оговтаєшся, і, на щастя, ми начебто вже майже пережили все це, хоч у тихому болоті чорти водяться, а я надто вже тиха. Вона сказала, що я з тих, хто багато думає, і це колись вийде назовні. А от Лора — хтозна, вона завжди була дивною дитиною.
Ріні думала, що ми забагато часу проводимо разом. Сказала, що Лора звикає до того, для чого замала, а я, навпаки, відстаю. Нам обом слід було б спілкуватися з дітьми свого віку, але тих небагатьох міських дітей, які могли б нам підійти, уже повідправляли вчитися до приватних шкіл. І нас належало б туди відправити, ми мали повне право, але ж капітан Чейз усе не міг цим зайнятися, та й забагато вже змін одразу. І хоч я спокійна, як удав, і точно впоралася б, Лора надто юна для свого віку, та й узагалі мала, якщо вже казати щиро. І надто нервова. Вона з тих, хто панікує, борсається й може втопитися там, де їй по коліно, бо забуде тримати голову над водою.
Ми з Лорою сиділи на сходах біля дверної щілини й затуляли роти долонями, щоб не сміятися. Нам подобалося шпигувати. Але жодній із нас не надто на користь пішло почути такі речі про себе.
Втомлений Солдат
Сьогодні я навідалася до банку: рано, щоб уникнути сильної спеки, але й так, щоб він уже був відчинений. Так точно можна було привернути чиюсь увагу, необхідну мені, бо вони вкотре вже зробили помилку в моїй виписці. Я їм кажу, що вмію додавати й віднімати, на відміну від їхніх машин, а вони всміхаються, наче офіціанти, які на кухні плюють тобі в суп. Я прошу покликати менеджера, той завжди «на зустрічі». Мене постійно переправляють до якогось самовдоволеного, пихатого карлика, який ледь із коротких штанців виріс, а вже бачить себе в майбутньому плутократом.
Я відчуваю, що там мене зневажають через те, що грошей у мене мало, і водночас через те, що колись я мала значно більше. Звісно ж, не зовсім я мала. Гроші були батькові, а тоді Річардові. Однак вони завжди приписувалися мені так, як злочин приписується тому, хто просто був присутній на місці його скоєння.
Банк, оздоблений римськими колонами, нагадує, що Цезарю — Цезареве, як от та сміхотворна платня за послуги. За два центи я триматиму гроші в шкарпетці під матрацом, тільки щоб їх позлити. Але тоді, думаю, підуть чутки, що я перетворилася на ексцентричну божевільну стару, з тих, яких знаходять мертвими в хатах, повних сотень порожніх бляшанок з-під котячої їжі, з мільйонами баксів у п’ятидоларових купюрах поміж пожовклих газетних сторінок. Не маю жодного бажання ставати об’єктом уваги місцевих наркоманів і грабіжників-любителів із налитими кров’ю очима та нервовими пальцями.