Дорогою додому з банку я пройшла повз мерію з італійським дзвоном і флорентинською цеглою двох кольорів, облізлою сигнальною щоглою, яка потребує фарби, польовою гарматою, що побувала в битві на Соммі. Перед нею дві бронзові статуї, замовлені родиною Чейзів. Та, що праворуч, подарована місту бабусею Аделією: полковник Паркмен, ветеран вирішальної битви американської революції під Форт-Тікондероґою, тепер це штат Нью-Йорк. Час від часу нашим містом блукають спантеличені німці, чи англійці, чи навіть американці, шукають поле бою у Форт-Тікондерозі. Їм кажуть: «Не те місто. Більше того — країна не та. Вам потрібна сусідня».
Саме полковник Паркмен підняв ставки, перейшов кордон і дав ім’я нашому місту, таким збоченим чином ушанувавши битву, яку програв. (Хоча не так це вже й незвично: багато людей цікавляться своїми ж шрамами.) У бронзі він сидить верхи, вимахує мечем і готується до галопу в найближчу клумбу з петуніями, чоловік із різкими рисами обличчя, пильними очима й гострою борідкою — саме так кожен скульптор уявляє собі будь-якого кавалерійського вождя. Ніхто не знає, який вигляд насправді мав полковник Паркмен, бо портретів по собі він не лишив, а статуя була зведена лише 1885 року, але тепер він саме такий. Ось вона, тиранія Мистецтва.
З лівого боку газону, також перед клумбою петуній, стоїть не менш міфічна фігура — Втомлений Солдат. Три верхні ґудзики сорочки розстібнуті, голова зігнута, наче підставлена під сокиру ката, однострій неохайний, шолом набік, чоловік спирається на несправну гвинтівку Росса. Вічно юний і вічно виснажений, стоїть на верхівці меморіалу жертвам війни, шкіра горить на сонці зеленим, і голубиний послід стікає обличчям, наче сльози.
Втомлений Солдат — проект мого батька, робота скульпторки Каллісти Фіцсиммонс, яку йому рекомендувала Френсіс Лорінг, член Комітету меморіалу жертвам війни зі Спілки художників Онтаріо. Серед місцевих жителів кандидатура міс Фіцсиммонс викликала певний протест, бо жінка видавалася не зовсім гідною для такої тематики, однак батько зміг відстояти її на зустрічі потенційних спонсорів, спитавши, чи ж міс Лорінг сама не жінка. Це викликало потік зневажливих зауважень, і «Звідки ви знаєте?» було чи не найневиннішим із них. В особистій розмові батько сказав, що хто платить, той і замовляє музику, і якщо вже всі інші такі скнари, то краще хай відкриють гаманці чи позакривають роти.
Міс Калліста Фіцсиммонс була не просто жінкою, а двадцятивосьмилітньою рудоволосою. Вона почала часто навідуватися до Авалону, обговорювала з батьком дизайн статуї. Ці зустрічі проходили в бібліотеці, спочатку з відчиненими дверима, які потім зачинилися. Її селили в кімнаті для гостей, спочатку просто в хорошій, а потім — у найкращій. Скоро Калліста проводила в нас чи не кожні вихідні, а її кімната, власне, і почала називатися «її кімнатою».
Схоже, батько став щасливішим — пив він точно менше. Наказав прибрати на території маєтку, щоб стало хоча б презентабельно, замінити гравій на під’їзній доріжці, відчистити, пофарбувати й відремонтувати «Водяну діву». Скоро на вихідних у нас уже відбувалися неофіційні вечірки, на які Калліста запрошувала своїх творчих приятелів із Торонто. Ці художники, серед яких не було жодного нині відомого імені, вбиралися до обіду не в смокінги чи хоча б костюми — вони носили светри з трикутним вирізом, їли на галявині наспіх зібрані страви, обговорювали тонкі нюанси Мистецтва, курили, пили й сперечалися. Присутні серед них дівчата використовували забагато рушників: Ріні не мала жодного сумніву щодо того, що вони просто ніколи раніше не бачили справжньої ванни. Ще в них були неохайні й обгризені нігті.
Коли вечірок на вихідних не було, батько з Каллістою їздили на пікніки в одному з автомобілів (родстер, не седан), і Ріні дбайливо пакувала їм харчі. Або ж ходили під вітрилами — Калліста вдягала слакси, один зі старих батькових тонких светрів із круглим коміром і тримала руки в кишенях, як Коко Шанель. Іноді вони їздили аж у Віндзор і зупинялись у закусочних при дорозі з коктейлями, жахливою фортепіанною музикою та вульгарними танцями. До таких закусочних часто навідувалися гангстери, які займалися контрабандою алкоголю: приїздили з Чикаго та Детройта, щоб укладати свої угоди із законослухняними винокурами з канадського боку. (Тоді в Сполучених Штатах панував сухий закон. Алкоголь тік через кордони, як дуже дорога вода, мертві тіла з обрізаними пальцями та порожніми кишенями скидали в ріку Детройт, якою вони допливали до берегів озера Ері, і ніхто не міг погодитися, яка ж сторона мусить нести витрати й ховати їх.) У таких мандрівках батько з Каллістою були відсутні всю ніч, іноді — кілька ночей поспіль. Якось вони побували біля Ніагарського водоспаду, і Ріні їм дуже заздрила, а одного разу поїхали в Баффало, але вже потягом.
Про все це нам у подробицях розповідала Калліста. Вона казала, що батька треба «підбадьорити» і що це підбадьорювання йому на користь. Стверджувала, що йому слід розважитися й жити активніше. Переконувала, що вони з батьком «добрі приятелі». Називала нас «малі» і казала, що ми можемо звати її Келлі.
(Лора все допитувалася, чи батько теж танцював у тих забігайлівках: важко було це уявити через його пошкоджену ногу. Калліста сказала, що ні, але йому подобається дивитися на інших. Зрештою я почала в цьому сумніватися. Якщо не можеш танцювати сам, дивитися на інших зовсім невесело.)
Я захоплювалася Каллістою: до неї дослухалися, як до чоловіка, вона була художницею, ходила широкими кроками, по-чоловічому потискала руки, курила сигарети в короткому чорному мундштуку й знала про Коко Шанель. У неї були проколоті вуха, а руде волосся (як я тепер розумію, фарбоване хною) вона обвивала шаликами. Носила летючі, вільного крою сукні зі сміливими, яскравими візерунками, навіть кольори химерно звалися «фуксія», «геліотроп» і «шафран». Розповіла мені, що це паризький дизайн, натхненний білоросійськими емігрантами. І пояснила, хто це такі. Вона все завжди пояснювала.
— Одна з його хвойд, — сказала Ріні місіс Гіллкоут. — Усього лиш одна зі списку, і той список, знає Бог, уже з твою руку завдовжки, але можна було б подумати, що йому стане гідності не приводити її під цей дах, коли та ще не охолола в могилі, яку він мало не сам вирив.
— Що таке хвойда? — спитала Лора.
— Не лізь не у своє діло, — відповіла Ріні. Було ясно, що вона дуже зла, бо заговорила про це, хоча на кухні сиділи ми з Лорою. (Пізніше я сказала Лорі, що таке хвойда: це дівчина, яка жує гумку. Та Келлі Фіцсиммонс такого не робила.)
— Тут у двох глечиків вуха є, — застерегла її місіс Гіллкоут, але Ріні вела собі далі.
— Це її недоладне вбрання — усе одно, що до церкви в спідньому піти. Як стане проти світла, так видно і сонце, і місяць, і зірки, і все, що поміж них. Було б що показати: пласка, як хлопець, одна з тих флеперів.
— Мені б сміливості не стало, — сказала місіс Гіллкоут.
— Це й сміливістю не назвеш, — відповіла Ріні. — Їй почхати.
(Коли Ріні заводилася, з граматикою вона не дружила.)
— Як хочеш знати, з нею не все гаразд, там не всі вдома. Якось вона пішла купатися голяка в ставок із жабами й рибками — я перестріла її на галявині перед будинком у чому мати народила, із самим лиш рушником. Вона тільки всміхнулася й кивнула мені, оком не змигнувши.
— Я про це чула, — сказала місіс Гіллкоут. — Думала, що то плітки, якось не схоже на правду.
— Вона авантюристка, — мовила Ріні. — Тільки й хоче підчепити його на гачок і обчистити.
— Що таке авантюристка? Що за гачок? — спитала Лора.
Слово «флепер» нагадало мені, як хлюпає під вітром мокра білизна, розвішана на мотузках. Калліста Фіцсиммонс була зовсім не така.
Меморіал жертвам війни викликав суперечки, і не лише через чутки про батька та Каллісту Фіцсиммонс. Декому в місті здавалося, що Втомлений Солдат виглядав надто пригніченим та неохайним, вони були проти розстібнутих ґудзиків. Їм хотілося чогось більш тріумфального, як-от та Богиня Перемоги на меморіалі за два містечка звідси: у неї були крила янгола, вітер розвівав складки вбрання, а в руках був тризуб, схожий на виделку для тостів. Ще вони хотіли написати спереду «Тим, Хто Охоче Приніс Найвищу Жертву».