Батько відмовився щось змінювати в скульптурі, сказавши, що хай радіють, що в їхнього солдата дві руки й дві ноги, не кажучи вже про голову. А якщо вони не притримають язики, він виявить голий реалізм і статую буде зроблено з гнилих шматків тіл, по яких він свого часу добряче походив. Щодо напису — у тій жертві не було нічого охочого, бо померлі не мали наміру летіти до Царства Небесного. Йому самому подобалося гасло «Щоб Ми Не Забували», яке підкреслювало саме те, що й мало, — людську забудькуватість. Батько сказав, що, чорт забирай, забагато людей стали з біса багато забувати. Він рідко лаявся при інших, тож враження справив. Звісно ж, усе було, як він сказав, бо він платив.
Торгова палата виклала гроші за чотири бронзові дощечки з почесним списком загиблих та назвами боїв. Вони хотіли додати внизу й свої імена, але батько присоромив їх. Він сказав, що цей меморіал призначений для мертвих, а не для тих, хто лишився живим та ще й нажився на війні. Цими словами він заслужив зневагу деяких людей.
Меморіал відкрили в листопаді 1928 року, у День пам’яті. Попри холодну мряку, людей зібралося чимало. Втомленого Солдата поставили на піраміді з обтесаних річкових каменів, — з таких було збудовано Авалон, — бронзові дощечки обвивали лілії та маки разом із кленовим листям. Це теж викликало суперечки. Келлі Фіцсиммонс сказала, що всі ці понурі квітки та листки банальні й старомодні, навіть вікторіанські, що в ті дні було найбільшою образою від митця. Їй хотілося чогось яскравішого, сучаснішого. Однак містянам усе подобалося, і батько сказав, що іноді треба йти на компроміс.
На церемонії грали волинки («Краще надворі, ніж у приміщенні», — сказала Ріні). Тоді пресвітеріанський священик прочитав проповідь про «тих, хто охоче приніс найвищу жертву» — копняк у батьків бік, щоб показати, що не все тут вирішує він, що всього за гроші не купиш і ці слова все одно матимуть місце. Тоді були ще промови й молитви — багато промов і молитов, бо слід було представити священиків міських церков усіх конфесій. Хоча католиків в оргкомітеті не було, дозволили висловитися й католицькому отцю. На цьому наполіг батько, обґрунтовуючи тим, що мертвий солдат-католик не менш мертвий за мертвого протестанта.
Ріні сказала, що можна й так це сприймати.
— А ще як можна? — спитала Лора.
Батько поклав перший вінок до пам’ятника. Ми з Лорою дивилися на нього, тримаючись за руки, Ріні плакала. Канадський королівський полк прислав свою делегацію аж із казарм Волзлі в Лондоні, і майор М. К. Грін поклав свій вінок. Далі були вінки від усіх організацій та асоціацій, які тільки можна придумати: від «Легіону», тоді від «Левів», «Родичів», клубу «Ротарі», Ордену диваків, Ордену оранжистів, «Лицарів Колумба», Торгової палати й Ордену дочок Імперії (останній представляла місіс Вілмер Салліван з Організації матерів загиблих, яка втратила трьох синів). Заспівали «Залишся зі мною», тоді сурмач з оркестру скаутів трохи непевно зіграв похоронний марш, за ним дві хвилини панувала тиша, а тоді пролунав збройний залп поліції. Далі — сигнал до підйому.
Батько стояв, схиливши голову, але помітно тремтів чи то від горя, чи то від люті — важко було сказати. Під важкою шинеллю на ньому був однострій; двома руками, затягнутими в шкіряні рукавички, він спирався на ціпок.
Келлі Фіцсиммонс була там, однак трималася позаду. Сказала нам, що це трохи не та подія, на якій митцеві варто виходити для поклону. Замість звичного вбрання на ній були пристойний чорний жакет, скромна спідниця й капелюшок, який прикривав більшу частину обличчя, однак про неї все одно перешіптувалися.
Після відкриття Ріні приготувала нам із Лорою какао, щоб ми зігрілися, бо встигли змерзнути в тій мряці. Місіс Гіллкоут вона теж запропонувала горнятко, і та сказала, що не відмовиться.
— Чому воно називається меморіалом? — запитала Лора.
— Щоб ми пам’ятали мертвих, — відповіла Ріні.
— А чому? Навіщо? Їм це подобається?
— Це більше не для них, а для нас, — відповіла Ріні. — Зрозумієш, як виростеш.
Лорі це завжди казали, і вона ніколи не слухала. Хотіла все розуміти зараз. Допила какао одним ковтком.
— Можна мені ще? А що таке найвища жертва?
— Солдати віддали свої життя за всіх нас. Я сподіваюся, що руки в тебе не менш загребущі, ніж очі завидющі, бо, як зроблю тобі ще какао, доведеться його випити.
— Чому вони віддали свої життя? Їм так хотілося?
— Ні, але вони все одно це зробили. Тому це й жертва, — відповіла Ріні. — Годі вже про це. Тримай своє какао.
— Вони віддали свої життя Господу, бо цього хотів Господь. Це як Ісус, який помер за наші гріхи, — мовила місіс Гіллкоут. Вона була баптисткою й вважала себе авторитетом.
Тиждень по тому ми з Лорою гуляли стежкою над Лувето, нижче від ущелини. З річки піднімався туман, крутився в повітрі, як молоко, скрапував із голих гілок. Камінці стежки були слизькі.
Раптом Лора опинилась у річці. На щастя, ми були саме за головною течією, тож вона не захопила дівчинку. Я заверещала, побігла вниз за течією й схопила сестру за пальтечко — її одяг іще не встиг увібрати воду, та все одно вона була дуже важка, і я ледь сама не впала за нею. Я змогла витягнути її спочатку на рівне місце, а тоді й на берег. Лора була геть мокра, та і я сама не суха. Я струсонула її за плечі. Тоді вона вже тремтіла й плакала.
— Ти це навмисно зробила! — крикнула я. — Я все бачила! Ти ж могла втопитися!
Лора схлипувала й ковтала сльози. Я обійняла її.
— Навіщо ти так?
— Щоб Бог дозволив мамі знову жити, — голосила вона.
— Бог не хоче, щоб ти померла, — сказала я. — Це б Його дуже розлютило! Якби Він хотів, щоб мама була жива, то міг би це зробити й без твого потопання.
Тільки так і можна було говорити з Лорою, коли на неї находив такий настрій. Треба було прикинутися, що знаєш про Бога щось таке, чого не знає вона.
Лора витерла носа рукою.
— А ти звідки знаєш?
— Дивися, Він дозволив мені тебе врятувати. Розумієш? Якби Він хотів, щоб ти померла, я впала б за тобою. Ми обидві загинули б! Тепер ходімо, треба тебе висушити. Я не розповім Ріні, як усе було. Скажемо, що так вийшло випадково, що ти послизнулася. Але не роби так більше, гаразд?
Лора нічого не сказала, але дозволила відвести себе додому. Далі було чимало переляканого квоктання, сум’яття й докорів, а ще — чашка бульйону, тепла ванна й грілка в Лориному ліжку. Нещасний випадок приписали її відомій незграбності та сказали: хай уважніше дивиться, куди йде. Батько сказав, що я молодець. Цікаво, що було б сказано, якби я її не втримала. Ріні мовила, що добре, звісно, що на нас двох припало хоча б півглузду, але для початку що ми там узагалі робили? Ще й у такому тумані. Вона сказала, що я мала б бути розумнішою.
Тієї ночі я годинами лежала без сну, міцно охопивши себе обома руками. Мої ноги були холодні, як камінь, зуби цокотіли. Я не могла викинути з голови Лору в крижаній чорній воді Лувето — як її волосся розпливалося, наче дим за вітром, мокре обличчя блищало сріблом, як вона подивилася на мене, коли я вхопила її за пальтечко. Як важко було її втримати. Як близько я була до того, щоб відпустити.
Міс Різанина
До школи ми з Лорою не ходили, натомість для нас наймали приватних учителів, і чоловіків, і жінок, одного за одним. Ми не вважали цих людей потрібними й робили все можливе, щоб їх відлякати: витріщалися на них байдужими блакитними очима, прикидалися глухими чи дурними, ніколи не дивилися їм в очі — тільки на чоло. Часто позбутися їх було складно, і вони, побиті життям, маючи потребу в грошах, багато з чим від нас мирилися. Ми нічого не мали проти них особисто, просто не хотіли нести на собі їхній тягар.