Годині о третій батько зазвичай виголошував промову з платформи для танців. Вона завжди була коротка, але старші чоловіки уважно слухали її, та й жінки теж, бо вони чи працювали на компанію самі, чи були одружені з робітниками. Коли часи стали важчі, дослухатися до батькових слів почала й молодь, навіть дівчата в літніх сукнях із напівоголеними руками. Батько ніколи багато не говорив, однак цілком можна було читати між рядків. «Приводи для радості» означали, що все добре, «підстави для оптимізму» — навпаки.
Того року було спекотно й сухо, до того ж — надто довго. Повітряних кульок виявилося менше, ніж завжди, каруселі не було взагалі. Варена кукурудза стара, зернятка вкриті зморшками, як кісточки пальців, лимонад водянистий, хот-доги швидко скінчилися. Однак звільнень у «Чейз Індастріз» іще не було. Скорочення виробництва — так, але не звільнення.
Батько чотири рази згадав «підстави для оптимізму», але жодного разу не сказав про «приводи для радості». Натовп стривожено переглядався.
Коли ми з Лорою були менші, нам цей пікнік подобався, тепер — ні, однак ми повинні на ньому бути. Мусили нагадувати про себе. Це втовкмачували нам ще з дитинства: мати завжди з’являлася на святкуванні, байдуже, як вона почувалася.
Після того, як мати померла й нами почала опікуватися Ріні, остання дуже ретельно обирала нам убрання на цей день: не надто повсякденне, бо це могло здатися зневажливим, наче нам байдуже, що про нас думають містяни, утім і не надто святкове, бо це б видалося вихвалянням. Тепер ми були достатньо дорослі, щоб обирати свій одяг самостійно: мені щойно виповнилося вісімнадцять, Лорі — тринадцять із половиною. Однак варіантів тепер мали не так уже й багато. У нашому домі завжди були проти показових розкошів, хоч ми й мали кілька, як казала Ріні, «хороших речей». Та останнім часом визначення «розкошів» звузилося до всього нового. Тож на пікнік ми обидві вдягнули минулорічні широкі сині спідниці й білі блузки. Лора взяла мого капелюшка, якому було вже три сезони, а я — минулорічного, пов’язавши на нього нову стрічку.
Схоже, сестру все влаштовувало. Але мене — ні, так я й сказала, на що Лора заявила, що це надто вже суєтно.
Ми послухали промову (чи я послухала: Лора чудово вміла це вдавати — очі широко розплющені, голова уважно схилена набік, однак ніколи не можна було вгадати, до чого саме вона дослухається). Батько завжди міг упоратися зі своїм виступом, байдуже, що пив перед тим, однак цього разу він затинався. Підніс надрукований текст ближче до вцілілого ока, тоді відсунув далі, стурбований, наче це був рахунок за щось таке, чого він не замовляв. Колись його одяг був елегантним, тоді став елегантним, хоч і поношеним, однак того дня він мав майже жалюгідний вигляд. Волосся біля вух було скуйовджене й потребувало стрижки, чоловік здавався змученим і навіть лютим, наче загнаний у глухий кут розбійник.
Після промови, яка викликала хіба що ввічливі оплески, деякі чоловіки зібралися групками й щось тихо обговорювали. Інші розстелили під деревами свої куртки чи ковдри, деякі лягли, накривши хустинками обличчя, і дрімали. Це стосувалося лише чоловіків; жінки були насторожі, пильнували. Матері зганяли своїх малюків до річки вовтузитися на невеликому піщаному пляжику. Трохи збоку серед пилу почався бейсбольний матч, за яким мляво спостерігала групка людей.
Я пішла допомагати Ріні з випічкою. На користь чого її продавали? Уже не згадаю. Але я щороку їй допомагала, цього від мене чекали. Сказала Лорі, що їй теж варто піти, та вона поводилася так, наче не розчула, і пішла геть, вимахуючи капелюшком, який тримала за м’який край.
Я її відпустила. Мала б за нею наглядати: Ріні не витрачала ані хвилини сну на турботи про мене, але Лора, на її думку, була надто довірливою, надто привітною з чужими. Торговці людьми завжди були насторожі, і Лора була для них ідеальною мішенню. Вона могла сісти в чуже авто, відчинити незнайомі двері, перейти через не ту вулицю, і на тому все, бо вона не мала кордонів, принаймні не там, де їх установлюють інші люди, і попередити її було неможливо, бо застережень вона просто не розуміла. Лора не зневажала правила — просто забувала про них.
Я втомилася наглядати за нею, якщо вона цього не цінувала. Утомилася відповідати за її помилки й непоступливість. Утомилася бути відповідальною — крапка. Мені хотілося в Європу чи в Нью-Йорк, хоча б у Монреаль — ходити до клубів, на вечірки, у всі ці захопливі місця, про які пишуть у світських журналах Ріні… Та потрібна була вдома. Ти потрібна вдома, потрібна вдома — то було схоже на вирок довічного ув’язнення. Чи гірше — на похоронний плач. Я застрягла в Порт-Тікондерозі, цьому гордовитому бастіоні звичайних і шаблонних ґудзиків та дешевих теплих кальсонів для заощадливих покупців. Я зогнию тут, зі мною ніколи нічого не відбуватиметься, я закінчу старою дівою, як міс Різанина, мене жалітимуть, з мене сміятимуться. Ось чого я боялася в глибині душі. Хотіла бути деінде, однак не знала, як туди дістатися. Час від часу я ловила себе на дурній надії: може, мене викрадуть торговці людьми? Хоч я в них і не вірила. Принаймні то були б якісь зміни.
Над столом із випічкою натягнули тент, рушники або шматки провощеного паперу закривали їжу від мух. Ріні принесла свої пироги — вони їй ніколи не вдавалися. Начинка виходила клейкою, сируватою, а скоринка була тверда, але гнучка, скидалася на бежеві водорості чи великі шкіряні гриби. У кращі часи вони непогано продавалися — як символічні речі, не як їжа, однак сьогодні не розходилися. Грошей усім бракувало, і люди прагнули віддати їх за щось таке, що можна справді з’їсти.
Я стала за стіл, а Ріні тихенько переповіла останні новини. Сонце ще високо, а вже четверо чоловіків опинились у річці, і зовсім не для сміху. Люди сварилися через політику, — розповідала Ріні, — підвищували голоси. Чубились і без звичних річкових дурниць. Елвуда Мюррея збили з ніг. Він був редактором нашої щотижневої газети: успадкував її від двох попередніх поколінь Мюрреїв-газетярів, статті переважно писав сам і знімав усі фото. Йому пощастило, що він не опинився в річці: це б зіпсувало його камеру, яка навіть уживаною коштувала чимало (так вийшло, що Ріні про це знає). У нього з носа йшла кров, він сидів під деревом зі склянкою лимонаду, а поруч метушилися дві жінки з вологими носовичками — зі свого місця мені все було добре видно.
То була бійка через політику? Ріні не знала, але людям не подобається, що він підслуховує їхні розмови. У часи розквіту Елвуда Мюррея вважали дурником, а то й приписували до тих, кого Ріні називала «голубкáми» (він так і не одружився, а в його віці це про щось та й говорить), однак терпіли й навіть по-своєму цінували в розумних межах, поки він нікого не забував у своїй світській хроніці та правильно писав імена. Однак тепер часи стали інші, а Елвуд Мюррей був надто допитливим на свою біду. Ріні сказала, що нікому не хочеться, щоб хтось записав усі дурниці, які може бовкнути людина. Чи хоч комусь при своєму глузді таке сподобається?
Краєм ока я помітила батька, який, накульгуючи, походжав серед робітників. Він кивав то одному, то іншому у своїй різкій манері — коли здається, що голова рухається назад, а не вперед. Чорна пов’язка на оці поверталася то до одного, то до іншого, і з відстані було схоже, наче в нього дірка в голові. Вуса єдиним темним бивнем вигиналися над вустами, які час від часу викривлялися тим, що він вважав усмішкою. Руки ховав у кишенях.
Батька супроводжував молодший чоловік, трохи вищий, але, на противагу, позбавлений зламів і кутів. Пещений — ось слово, яке спадало на думку. На ньому були охайна панама й лляний костюм, такий свіжий і чистий, що наче випромінював світло. Видно, що незнайомець не місцевий.