— Хто це з батьком? — запитала я в Ріні. Вона непомітно зиркнула, тоді видала смішок.
— Це містер Королівський Класичний у плоті. Сміливості йому не бракує.
— Я так і подумала про нього, — відповіла я.
Містером Королівським Класичним був Річард Ґріффен із «Королівського класичного трикотажу» у Торонто. Наші робітники — батькові робітники — зневажливо називали його компанію «Королівський класичний лайнотаж», бо ж містер Ґріффен був не лише головним батьковим конкурентом, але й до певної міри його ворогом. Він нападав на батька в пресі за те, що той надто м’яко ставився до безробітних, пільговиків і людей лівих поглядів узагалі. А ще — до профспілок, що було зовсім необґрунтовано, бо в Порт-Тікондерозі не було жодної профспілки, і те, що батько мало на них розумівся, було загальновідомо. І от із якоїсь причини він запросив Річарда Ґріффена пообідати в Авалоні після пікніка, та ще й ледь не в останню мить. Лише за чотири дні.
За відчуттям Ріні, містер Ґріффен звалився їй, як сніг на голову. Усі знають, що для ворогів варто старатися краще, ніж для друзів, а чотирьох днів замало для підготовки такої події, особливо зважаючи на те, що в Авалоні нічого схожого на звані вечори не було з часів бабусі Аделії. Так, Келлі Фіцсиммонс іноді привозила своїх друзів на вихідні, але ж то зовсім інше, вони всього лише митці й мають бути вдячні за все, що їм дають. Іноді їх можна було побачити на кухні вночі, де вони вчиняли набіги на комору, роблячи собі сандвічі із залишків їжі. Ріні називала їх «бездонними бочками».
— Він точно з нових багатіїв, — з докором завважила вона, вивчаючи Річарда Ґріффена. — Ти поглянь на його модні штани.
Ріні нікому не пробачала критики в бік батька (тобто нікому, крім себе самої) і зневажливо ставилася до тих, хто чогось у житті досягав, а тоді поводився так, наче сидить вище, ніж йому належить (чи належить на думку Ріні). Усім відомо, що Ґріффени прості, як багно під ногами, чи принаймні їхній дідусь таким був. Справу свою він підняв через те, що дурив євреїв — неоднозначним тоном заявила вона (можливо, з її точки зору то було якимось подвигом?), але як саме, вона сказати не може. (Якщо чесно, Ріні цілком була здатна вигадати всі ці плітки про Ґріффенів. Іноді вона приписувала людям історії, які, на її думку, їм пасували.)
За батьком та містером Ґріффеном разом із Келлі Фіцсиммонс ішла, за моїм припущенням, дружина Річарда Ґріффена — доволі молода, худа, стильна, прозорий помаранчевий муслін тягнувся за нею, наче пара від водянистого томатного супу. Вишуканий капелюшок був зеленим, як і босоніжки з ремінцем на високих підборах та тоненький шалик, який вона пов’язала на шию. Як для пікніка, вдягнена вона була занадто пишно. Поки я її вивчала, жінка зупинилася, підняла ногу й подивилася через плече, чи не причепилося нічого до її підбора. Я сподівалася, що причепилося. Та все одно думала про те, як це приємно: мати такий гарний одяг, куплений на ці скажені нові гроші, замість доброчесного, нудного, приземленого вбрання, що цими днями стало обов’язковим для нас.
— А Лора де? — раптом спохопилася Ріні.
— Мені звідки знати? — відповіла я. У мене з’явилася звичка відгавкуватися від Ріні, особливо коли вона намагалася мною керувати. «Ти мені не мати» — ось мій найжорсткіший укол.
— Ти ж мала очей із неї не спускати, — докоряла Ріні. — Тут може бути хто завгодно.
Хто завгодно — одне з її страхопудал. Ніколи не знаєш, на які зазіхання, злочини чи хибні вчинки цей хто завгодно здатен.
Я знайшла Лору на траві під деревом. Вона сиділа там, балакаючи з молодим смаглявим чоловіком (чоловіком, не хлопцем) у світлому капелюсі, що мав якийсь невизначений вигляд: точно не робітник із фабрики, але й не хтось конкретний інший. Краватки немає — утім, це ж пікнік. Синя сорочка з трохи обтріпаними краями. Пролетарський стиль, недбалий. Тоді він приваблював багатьох молодих людей, чимало студентів. Узимку вони носили в’язані жилетки з горизонтальними смугами.
— Привіт, — мовила Лора. — Куди ти ходила? Це моя сестра Айріс, а це Алекс.
— Містер…?
Як Лора так швидко почала звати його на ім’я?
— Алекс Томас, — сказав чоловік, увічливий, але обережний. Звівся на ноги, простягнув мені руку, я потиснула її. А тоді опинилася на траві поряд із ними. Це здавалося найкращим виходом, аби захистити Лору.
— Ви не з нашого міста, містере Томас?
— Ні, я навідався в гості.
З того, як він говорив, Ріні б назвала його хорошим юнаком, тобто не бідним. Але й не багатим теж.
— Він друг Келлі, — втрутилася Лора. — Вона була тут, познайомила нас. Вони приїхали одним потягом.
Щось забагато від неї пояснень.
— Ти бачила Річарда Ґріффена? — спитала я. — Він був із батьком. Обідатиме з нами ввечері.
— Річард Ґріффен, потогінний магнат? — перепитав чоловік.
— Алекс… містер Томас — знавець Давнього Єгипту, — сказала Лора. — Він розповідав мені про ієрогліфи.
Вона дивилася на нього так, як ніколи на моїй пам’яті не дивилася на будь-кого іншого. Спантеличено, зачаровано? Цей погляд важко описати.
— Звучить цікаво, — сказала я. Чула глузливі інтонації у власному голосі, коли говорила «цікаво». Мусила якось пояснити Алексу Томасу, що Лорі лише чотирнадцять, однак не могла придумати нічого такого, що не розлютило б її.
Алекс Томас дістав із кишені сорочки пачку сигарет, наскільки я пам’ятаю, то були «Крейвен Ей». Дістав одну собі. Я трохи здивувалася тому, що він курить фабричні, — це не надто пасувало до його сорочки. Сигарети в пачках були розкішшю, робітники крутили самокрутки, деякі — однією рукою.
— Дякую, я пригощуся, — мовила я. Раніше я кілька разів потай пробувала курити те, що вдавалося поцупити зі срібної коробки, яка стояла на піаніно. Він пильно на мене подивився, чого я, здається, і хотіла, тоді простягнув мені пачку. Запалив сірника об ніготь, потримав для мене.
— Не треба так, — сказала Лора. — Можна себе підпалити.
Перед нами з’явився Елвуд Мюррей, знову жвавий, знову на ногах. Сорочка досі була волога спереду, з рожевими плямами там, де жінки з мокрими носовичками намагалися відтерти кров, темно-червоні кола на ніздрях.
— Привіт, містере Мюррей, — сказала Лора. — З вами все гаразд?
— Хлопці трохи захопилися, — відповів Елвуд Мюррей сором’язливо, наче розповідав про якийсь виграш. — Просто веселилися. Ви не проти?
Тоді він зняв нас на камеру зі спалахом. Завжди питав «Ви не проти?», перш ніж сфотографувати когось для газети, але відповіді не чекав. Алекс Томас підняв руку, наче відганяючи його.
— Звісно ж, я знайомий із цими чарівними леді, — сказав йому Елвуд Мюррей. — А от як звати вас?
Несподівано з’явилася Ріні. Її капелюх перекосився, обличчя було червоне, а дихання — важке.
— Ваш батько всюди вас шукає, — сказала вона.
Я знала, що це неправда. Утім, нам із Лорою довелося встати із затінку, обтрусити спідниці й піти за нею, наче слухняним каченятам.
Алекс Томас помахав нам рукою на прощання. Уїдливо помахав чи так мені здалося.
— Чи ви знаєте, що робите? — говорила Ріні. — Розвалилися на траві бозна з ким. Заради Бога, Айріс, викинь сигарету, ти ж не шльондра якась. Що, як тебе батько побачить?
— Батько смалить, як паротяг, — відповіла я, сподіваючись, що це звучить достатньо нахабно.
— Це зовсім інше, — заперечила Ріні.
— Містер Томас, — сказала Лора. — Містер Алекс Томас. Вивчає богослів’я. Принаймні донедавна вивчав, — завбачливо додала вона. — Він утратив віру, і совість не дозволила йому вчитися далі.
Совість Алекса Томаса справила помітне враження на Лору, однак для Ріні крига від того не скресла.