— Ви це пам’ятаєте? — спитала я.
— Не дуже. Дорогою деякі подробиці, на зразок мого імені, загубилися, і мене взяли до себе місіонери, які, зваживши все, вирішили, що забуття для мене найкраще. Вони були пресвітеріанці, дуже охайні. Нам голили голови: боялися вошей. Пам’ятаю те відчуття, коли в мене раптом зникло волосся — як прохолодно відразу стало. Звідти, власне, і починаються мої справжні спогади.
Хоч він і став мені приємніший, із соромом зізнаюся: я сприйняла його розповідь скептично. Забагато мелодрами в ній, забагато удачі й забагато невдач. Я була надто юна, щоб вірити в збіги обставин. Та якби він намагався справити враження на Лору (чи він намагався?), кращого способу годі собі уявити.
— Як це, напевно, жахливо, — сказала я. — Не знати, хто ти насправді.
— Я теж так думав, — сказав Алекс. — Але тоді збагнув, що той, хто я насправді, — людина, якій не потрібно знати це у звичному розумінні. Яке це взагалі має значення — походження, рід? Люди переважно користуються цим, аби виправдати свій снобізм або ж власні невдачі. Я вільний від такої спокуси — от і все. Вільний від зв’язків. Мене ніщо не стримує.
Він іще щось сказав, але через вибух у небі я його не розчула. Та розчула Лора й поважно кивнула.
(Що він сказав? Про це я дізналася згодом: «Принаймні ніколи не сумуєш за домом».)
Над нашими головами вибухнула вогняна кульбаба. Усі подивилися вгору. Важко цього уникнути в такі миті. Важко не стояти, роззявивши рота.
Чи той вечір став початком — пірс в Авалоні, сяйво феєрверків у небі? Важко сказати. Початки завжди раптові та ще й підступні. Вони підкрадаються до тебе збоку, тримаються в тіні, стежать, невпізнавані. А тоді, згодом, нападають.
Розфарбовування вручну
Дикі гуси летять на південь, порипують, наче змучені дверні петлі; уздовж ріки тьмяним червоним світлом горять свічки сумаху. Перший тиждень жовтня. Час діставати з нафталіну вовняний одяг; час нічних туманів, роси, слизьких сходинок на ґанку й пізніх слимаків; час останнього розгулу ротиків; час пурпурово-рожевої капусти з мереживним візерунком, якої раніше тут не було, але тепер вона всюди.
Час хризантем, траурних білих квітів. Певно, покійникам вони остогидли.
Ранок був свіжий і ясний. Я зібрала в саду невеликий букет жовтих і рожевих ротиків і віднесла їх на кладовище, до родинного склепу з двома задумливими янголами на білому кубі: вирішила, що це буде хоч якимось різноманіттям до них. Виконала свій маленький ритуал — обхід пам’ятника, читання імен. Здається, я роблю це мовчки, але час від часу ловлю звук власного голосу, буркотіння, наче єзуїт читає требник.
Давні єгиптяни казали, що, вимовляючи імена мертвих, ми повертаємо їх до життя; це не завжди те, чого нам хочеться.
Обходячи пам’ятник, я побачила дівчину чи, радше, молоду жінку — вона стояла на колінах перед могилою (перед Лориним у ній місцем), схиливши голову. Незнайомка була вбрана в чорне: чорні джинси, чорні футболка й куртка, маленький чорний наплічник із тих, які вони зараз носять замість сумочок. У неї було довге темне волосся, як у Сабріни, — і моє серце на мить завмерло: Сабріна повернулася з Індії, чи де там вона була. Повернулася без попередження, передумала щодо мене. Хотіла зробити мені сюрприз, а я все зіпсувала.
Однак коли я придивилася ближче, то побачила, що ця дівчина чужа — безсумнівно, якась невротична студентка-випускниця. Спочатку мені здалося, що вона молиться. Та ні: вона клала до могили квітку — самотню білу гвоздику, загорнуту у фольгу. Коли та вставала, я побачила, що вона плаче.
Лора чіпляє людей. Я — ні.
Після пікніка фабрики ґудзиків у «Геролд енд Беннер» з’явився звичний звіт про це: яке маля виграло конкурс на найкрасивішу дитину, хто отримав премію найкращого собаки. Що батько говорив у промові, хіба що дуже скорочено: Елвуд Мюррей навів на все оптимістичного блиску, так що було схоже, що справи йдуть, як завжди. Були й світлини: собака-переможець — темний, схожий на швабру силует; дитина-переможець, товста, як подушка для булавок, у чепчику з оборками; танцюристи з величезним картонним трилисником; батько на подіумі. Його знімок не вдався — рот був привідкритий, здавалося, що він позіхає.
На одній зі світлин був Алекс Томас із нами обома: я ліворуч, Лора праворуч, наче підставки на книжковій полиці. Обидві дивимося на нього з усмішкою; він теж усміхається, однак виставив уперед руку, прикриваючись так, як представники злочинного світу від спалахів під час арешту. Та й сховати йому вдалося лише половину обличчя. Унизу стояв підпис: «Міс Чейз та міс Лора Чейз розважають гостя міста».
Елвуд Мюррей не зміг вистежити нас того дня, щоб дізнатися ім’я Алекса. Коли ж він зателефонував додому, відповіла Ріні, яка сказала, що наші імена не можна тягати разом з бозна-ким, і відмовилася йому відповідати. Він усе одно надрукував світлину, і Ріні була розгнівана й на нас, і на Елвуда Мюррея. На її думку, це фото знаходилося на межі нескромності, хоч ми й не виставляли ноги. Вона сказала, що в нас погляди масні, наче в закоханих гусок, і з такими відкритими ротами ми могли б і слинку пустити. Це вкрай жалюгідне видовище, усе місто насміхатиметься з нас за нашими спинами, бо ми тут вішаємося на якогось молодого шибеника, схожого на індіанця, а то й іще гірше — на єврея, і рукави в нього закочені, як у комуніста, який щось виторговує.
— Елвуда Мюррея слід відлупцювати, — заявила вона. — Надто високої він думки про себе.
Ріні розірвала газету й запхала її до ящика зі скалками для розтоплювання, щоб батько не побачив. Утім, він і так повинен був бачити її на фабриці, хоч нічого з цього приводу й не сказав.
Лора навідалася до Елвуда Мюррея. Вона не дорікала йому й не повторювала того, що про нього говорила Ріні, натомість сказала, що хоче стати фотографом, як він. Ні — так вона не збрехала б. Він просто зробив такий висновок із її слів — вона хоче навчитися робити фотографії з негативів. То була чистісінька правда.
Елвуду Мюррею лестила така увага з Авалонських висот: він був хитруном, але й жахливим снобом водночас і погодився на те, щоб вона допомагала йому в затемненій кімнаті тричі на тиждень. Лора може дивитися, як він друкує світлини, зроблені на стороні: на весіллях, випускних святах і так далі. Хоча типографія була цілком налагоджена й друкуванням газети займалися кілька чоловіків у задній кімнаті, усе інше Елвуд робив сам, у тому числі й проявлення фотографій.
Можливо, варто навчити її ще й розфарбовувати знімки вручну — за цим було майбутнє. Люди приносили старі чорно-білі фото, щоб зробити їх живішими, додавши кольорів. Спочатку найтемніші зони висвітлюються пензлем, тоді знімок обробляється сепією (вона додає рожевуватого відтінку). А ось далі починається фарбування. Він мав повно тюбиків і пляшечок із різними кольорами, які треба було дуже обережно наносити крихітними пензликами, негайно збираючи надлишки. Тут потрібні смак і вміння змішувати кольори, щоб щоки не нагадували плями помади, а шкіра — бежеву ганчірку. Потрібні хороший зір і тверда рука. Елвуд казав, що це мистецтво й він пишається тим, що опанував його. У кутку газетної вітрини він тримав стенд із цими вручну розфарбованими світлинами — свого роду реклама. Поряд зі стендом — від руки написану вивіску «Оживіть свої спогади».
Найчастіше йому приносили молодих людей у старомодних формах першої світової, а ще — наречених. Згодом були випускні портрети, перше причастя, урочисті родинні фотографії, немовлята, убрані до хрещення, дівчата у вечірніх сукнях, святково вдягнені діти, собаки й коти. Час від часу траплялися незвичні домашні улюбленці, — черепаха, папуга, — і зрідка — немовля в труні, воскове обличчя оточують оборки.
Кольори ніколи не бували такими ясними, як на білому папері, вони завжди виходили трохи туманно, як через марлю. Люди від цього не ставали більш реальними, радше навпаки — потойбічними, жителями якогось напівкраю, палаючого, приглушеного, де реалізм був зайвим.