Мені це вдавалося погано, частково навмисно. Мені було нудно, а ще страшно. Коли я щоранку приходила на фабрику, схожа у своїх блузках та спідницях на вихованку монастирської школи, і йшла слідом за батьком, наче собачка, мені доводилося проходити повз ряди робітників. Я знала, що вони збиткуються з мене позаочі, кидають жарти про мої манери (жінки) або моє тіло (чоловіки) і що це їхній спосіб зі мною поквитатися. З одного боку, я їх не звинувачувала — на їхньому місці, певно, чинила б так само, та все одно почувалася скривдженою.
Ох ти ж, Боже. Думає, що вона — цариця Савська.
Вжарити б ото їй гарненько, знала б, де її місце.
Батько всього того не помічав. Або ж вирішив не помічати.
Одного дня Елвуд Мюррей підійшов до чорного ходу Авалону, набундючений і важливий, як носій поганих новин. Я саме допомагала Ріні з консервацією: стояв кінець вересня, і ми закривали останні помідори з городу. Ріні завжди була економна, але в ті часи марнувати щось було б гріхом. Вона, певно, зрозуміла, якою тоненькою стала та нитка зайвих доларів, що прив’язувала її до роботи.
Елвуд Мюррей сказав, що нам потрібно дещо дізнатися задля нашого ж добра. Ріні подивилася на нього й на його гордовито роздуті груди, оцінила важливість новин і вирішила, що вони мають бути достатньо серйозні для того, щоб запросити чоловіка в дім. Навіть запропонувала йому чашечку чаю, а тоді попросила зачекати, поки дістане з окропу останні банки й позакручує кришками. Тільки тоді вона всілася слухати його.
Ось якими були новини. Елвуд сказав, що міс Лору Чейз бачили в місті в компанії молодого чоловіка, того самого, з якими вона була сфотографована на пікніку фабрики ґудзиків. Спочатку їх помітили біля церковної кухні, тоді, пізніше, — на лавці в парку, і не на одній, із сигаретами. Тобто чоловік курив, а от щодо Лори він не міг за це поручитися, тому скорботно скривився. Їх бачили біля Меморіалу героям війни поряд із ратушею та на Ювілейному мосту, де вони стояли, обпершись на перила, і дивилися вниз, на пороги, а це ж традиційне для залицянь місце. Імовірно навіть, їх помічали й біля Християнського табору, що майже безперечно говорить про сумнівну поведінку або ж прелюдію до неї — хоча за це він теж поручитися не може, бо сам не бачив.
У будь-якому разі Елвуд вирішив, що ми мусимо про це знати. Той чоловік уже дорослий, а міс Лорі ж лише чотирнадцять, так? Просто сором так нею користуватися. Фотограф сидів, відкинувшись у своєму кріслі, згорено хитав головою, — самовдоволений півень, — і його очі аж блищали від збоченої радості.
Ріні розлютилася. Вона не терпіла, щоб хтось обходив її там, де йшлося про плітки.
— Ми вам, звісно, вдячні за звістку, — стримано й увічливо мовила вона. — Той, хто попереджений, усе одно що озброєний.
Так вона захищала Лорину честь: ще не сталося нічого такого, що не можна було б виправити.
— А я тобі що казала, — сказала мені Ріні, коли Елвуд Мюррей пішов. — Сорому в нього немає.
Звісно ж, вона говорила не про Елвуда, а про Алекса Томаса.
Лора не заперечувала нічого, окрім Християнського табору. Лавки й усе таке — так, вона на них сиділа, хоч і недовго. І не могла зрозуміти, чого Ріні так метушиться. Алекс Томас не дешевий ловелас (це визначення дала йому Ріні). І вже точно не альфонс (це теж вона). Лора ніколи в житті не курила. Щодо привселюдних милувань (і це від Ріні) — дівчина вважає це огидним. Чим вона заслужила такі підозри? Їй це невідомо.
Я подумала, що бути Лорою — це все одно, що не мати слуху: грає музика, ти щось чуєш, але не те, що всі інші.
За Лориними словами, у всіх цих випадках, яких було лише три, вони з Алексом Томасом мали серйозні розмови. Про що? Про Бога. Алекс Томас утратив віру, і Лора намагалася допомогти йому її віднайти. Це важка робота, бо він дуже цинічний, чи, може, вона хотіла сказати скептичний. Уважає, що сучасна епоха — час цього світу, а не наступного, час людей і людства, і палко це відстоює. Він заявив, що не має душі і йому начхати, що трапиться з ним після смерті. І все одно вона прагне працювати над ним далі, хоч би яким складним було це завдання.
Я кахикнула в кулак, не наважуючись засміятися. Лора доволі часто вживала цей віртуозний вислів містера Ерскіна, і мені здалося, що саме це вона й зараз робить — дурить Ріні. Та стояла, розставивши ноги, узявши руки в боки, відкривши рот, і дивилася на неї, як баран на нові ворота.
— Чого це він ще в місті — от що мені цікаво, — мовила спантеличена Ріні, змінюючи тему. — Я думала, він сюди в гості приїхав.
— О, у нього тут справи, — м’яко сказала Лора. — Але ж він може бути там, де йому хочеться. Ми ж у цій державі не раби. Звісно ж, окрім тих, хто раб своєї роботи.
Здається, тут не один зі співрозмовників прагнув навернути іншого: Алекс Томас теж постарався. Якщо все так і триватиме, у нас тут скоро буде свій маленький більшовик.
— А він не застарий? — спитала я.
Лора люто зиркнула на мене (для чого застарий?), щоб я не втручалася. І сказала:
— Душа не має віку.
— Люди пліткують, — завважила Ріні, то був її звичний останній аргумент.
— То їхня справа, — сказала Лора з пихатим роздратуванням: інші люди були її хрестом.
Ми з Ріні розгубилися. Що тут удієш? Можна було б сказати батькові, він міг заборонити їй бачитися з Алексом Томасом. Та Лора не послухалася б — не тоді, коли інша душа під загрозою. Ми вирішили, що, якщо сказати батькові, проблем буде більше, ніж воно того варте. Та й узагалі, що саме сталося? Нічого конкретного. (Ми з Ріні стали змовницями в цій справі й постійно радилися.)
Минали дні, і в мене з’явилося відчуття, що Лора намагається пошити мене в дурні, хоч я не могла точно сказати, як саме. Не думаю, що вона брехала, але й правду казала не всю. Якось я бачила, як вони з Алексом Томасом гуляли повз Меморіал жертвам війни, занурившись у розмову, ще раз — на Ювілейному мосту, тоді — біля «Буфету Бетті», де вони байдикували, байдужі до чужих поглядів, зокрема мого. То була абсолютна зневага.
— Ти мусиш її переконати, — казала мені Ріні.
Але я ніяк не могла переконати Лору. Я чимдалі взагалі спілкуватися з нею не могла. Або ж говорити могла, та чи слухала вона мене? То було наче вести бесіду з листом промокального паперу: слова виходили з мого рота й зникали за її обличчям, як у стіні снігопаду.
Коли я не гаяла час на фабриці ґудзиків (а ця справа щодня видавалася все менш плідною навіть батькові), почала гуляти містом на самоті. Ходила берегом річки, прикидаючись, що маю куди йти, чи стояла на Ювілейному мосту, ніби чекаючи на когось, а насправді — згадуючи історії жінок, які стрибали з нього у воду. Вони робили це через кохання, бо саме такий воно має вплив: налітає на тебе, хапає, перш ніж ти усвідомлюєш, що сталося, а тоді вже нічого не можеш удіяти. Коли вже ти потрапляєш у ці тенета, у кохання, — тебе зіб’є з ніг незважаючи ні на що. Принаймні так пишуть у книжках.
Ще я гуляла центральною вулицею, серйозно роздивляючись вітрини: пари шкарпеток і взуття, капелюхи й рукавички, викрутки та кліщі. Вивчала плакати з кінозірками за склом біля кінотеатру «Біжу» і порівнювала із собою, точніше, тим, який би мала вигляд, якщо зачесати волосся на одне око й убратися належним чином. Піти в кіно мені не дозволяли, уперше я побувала в кінотеатрі вже після заміжжя, бо Ріні казала, що «Біжу» робить дівчину дешевою, принаймні якщо молода дівчина йде туди сама. Там полюють чоловіки з брудними думками. Вони сядуть поряд, лізтимуть до тебе руками, липкими, наче папір від мух, і незчуєшся, як наваляться на тебе всю.
В описах Ріні дівчина чи жінка завжди була бездіяльна й на ній висіли численні руки, як на гімнастичному знарядді. Магічним чином вона позбувалася можливості крикнути чи поворухнутися. Була знерухомлена, паралізована — шоком, чи гнівом, чи соромом — і не могла звернутися по допомогу.