Льох
Стало холодно; вітер ганяє хмари високо в небі. На дверях деяких сусідів уже з’явилися в’язанки сушеної кукурудзи, гарбузові ліхтарі несуть свою вишкірену варту на ґанках. За тиждень одержимі солодощами діти вийдуть на вулиці в образах балерин, зомбі, прибульців із космосу, скелетів, циганок-віщунок, померлих рок-зірок, і я, як завжди, вимкну світло й прикидатимуся, що мене немає вдома. Це не тому, що вони мені не подобаються, це самозахист: якщо хтось із тих малих зникне, я не хочу, щоб мене звинуватили в тому, що я їх заманила й з’їла.
Я розповіла про це Майрі, яка нині вдало торгує товстенькими помаранчевими свічками, чорними керамічними котами, сатиновими кажанами й декоративними набивними відьмами з головами із сушених яблук. Майра розсміялася. Вирішила, що я так жартую.
Учорашній день був для мене дуже млявий: серце тиснуло, я ледь могла встати з канапи, але нині вранці після пігулки я почуваюся на диво енергійною. Жваво дійшла аж до кіоску з пончиками. Там роздивилася стіну у вбиральні, останні написи: «Як не маєш нічого хорошого сказати — не кажи взагалі нічого», а за ним: «Як не маєш нічого хорошого смоктати — не смокчи взагалі нічого». Приємно знати, що свобода слова в цій країні досі жива.
Тоді я купила собі кави й пончика з шоколадною поливою й винесла їх надвір, до однієї з лавок, яку управління дбайливо поставило біля смітника. Там і сіла, гріючись, як черепаха, на досі теплому сонечку. Повз мене проходили люди: дві відгодовані жінки з дитячим візочком, молодша стрункіша жінка в чорному шкіряному плащі зі срібними заклепками, схожими на голівки цвяшків, і з такою ж заклепкою в носі, троє старих диваків у вітронепроникних куртках. Мені здалося, що всі вони витріщалися на мене. Чи я досі така знаменита, чи це просто параноя? А може, я просто говорила до себе вголос. Важко сказати. Може, мій голос витікає з мене, немов повітря, коли я не звертаю на це уваги? Зів’ялий шепіт, шелестіння зимової лози, присвист осіннього вітру в сухій траві.
«Байдуже, що подумають інші, — казала я собі. — Якщо хочуть послухати — будь ласка».
Байдуже, байдуже. Вічна відповідь юності. Звісно ж, мені не було байдуже. Я звертала увагу на те, що про мене думають, завжди. На відміну від Лори, мені бракувало сміливості мати власні переконання.
До мене підійшов пес, якому я дала половину пончика. «Пригощайся», — запропонувала йому. Саме це Ріні казала нам, коли ловила на підслуховуванні.
Увесь жовтень, жовтень 1934 року, тривали розмови про те, що відбувається на фабриці ґудзиків. Про сторонніх агітаторів, які підбурюють людей, особливо молодих і гарячих. Про колективні переговори, права робітників, профспілки. Звісно ж, профспілки були нелегальні, принаймні нелегально було брати на роботу лише членів профспілок, чи не так? Ніхто не знав точно. У будь-якому разі сіркою від них відгонило.
Люди, які каламутили воду, були негідниками й найманими злочинцями (за словами місіс Гіллкоут). Це були не просто сторонні агітатори, а іноземні сторонні агітатори, і від того ставало ще страшніше. Невисокі смагляві вусані, які підписувалися кров’ю, клялись у вірності до смерті, починали бунти й ні перед чим не зупинялися, підкладали бомби, підкрадалися серед ночі, щоб перерізати наші горлянки, поки ми спимо (за словами Ріні). Такими були їхні методи, цих безжальних більшовиків та організаторів профспілок, які в душі всі однакові (за словами Елвуда Мюррея). Вони хотіли вільної любові, зруйнування родини, розстрілу всіх, у кого були гроші, — узагалі хоч якісь гроші, — чи годинник, чи обручка. Так сталося в Росії. Казали.
Ще казали, що на батькових фабриках негаразди.
Обидві плітки (про негаразди та про заїжджих агітаторів) публічно спростовувалися. В обидві люди вірили.
У вересні батько звільнив деяких робітників — молодших, які могли краще подбати про себе, як він думав, і попросив решту погодитися на скорочення робочих годин. Пояснив, що замовлень недостатньо для того, щоб усі фабрики працювали на повну потужність. Ґудзики нині не купують узагалі або купують не такі, які виготовляють «Чейз та Сини», а прибутковість компанії залежить від обсягів виробництва. І нову дешеву міцну білизну теж більше не купують — лагодять стару, обходяться тим, що мають. Звісно ж, не всі в країні втратили роботу, але й ті, хто її ще мав, не почувались у безпеці. І, звичайно, вони радше воліли відкладати гроші, аніж витрачати їх. І нікого тут не звинуватиш. На їхньому місці всі чинили б так само.
На сцену вийшла арифметика з багатьма ногами, хребтами й головами, безжальні очі зроблені з нулів. Два плюс два — чотири, ось її головна ідея. Але що, як ти не маєш двох і двох? Тоді не сходиться. І не сходилося, я ніяк не могла звести цифри, не могла змусити червоні цифри в інвентарних книгах стати чорними. Це страшенно мене турбувало, наче було особистою помилкою. Заплющуючи очі вночі, я бачила цифри на сторінці, викладені рядами на моєму квадратному дубовому столі на фабриці — ряди червоних цифр, схожі на механічну гусінь, пожирають те, що лишилося від грошей. Коли, продаючи щось, отримуєш менше, ніж витратив на виробництво, що вже певний час було звичним для «Чейза та Синів», саме так цифри й поводяться. То була погана поведінка, позбавлена любові, справедливості, милосердя, та чого ще можна було чекати? Цифри — це просто цифри. Вибору вони не мають.
У перший тиждень грудня батько оголосив про закриття. Сказав, що це тимчасово. Сподівається, що дуже тимчасово. Говорив про відступ і окопування з метою перегрупуватися. Просив розуміння й терпіння, а отримав насторожене мовчання від натовпу робітників. Після оголошення він повернувся до Авалону, зачинився у своїй вежі й напився як чіп. Там щось розбивалося, щось скляне. Безсумнівно, пляшки. Ми з Лорою сиділи на ліжку в моїй кімнаті, трималися за руки й слухали, як над нашими головами шаленіють лють і горе, наче гроза під дахом. Батько вже давно такого не робив.
Певно, він відчував, що підвів своїх людей. Що провалився. І що б тепер не робив, цього буде замало.
— Я молитимуся за нього, — мовила Лора.
— Чи ж Богу не байдуже? — сказала я. — Не думаю, що його це хоч трохи турбує. Якщо він узагалі є.
— Ти цього не знатимеш. Поки, — відповіла Лора.
Поки що? Я її зрозуміла, ми вже говорили про це. Поки не помреш.
За кілька днів після батькового оголошення профспілка показала свою міць. У них уже був кістяк, а тепер вони хотіли, щоб усі долучалися до них. Зустріч проходила біля зачиненої фабрики ґудзиків, і всіх робітників закликали вступити до лав, бо коли батько знову відчинить фабрики, грошей буде катма, і їм усім доведеться погодитися на платню, яка дозволятиме хіба що не вмерти з голоду. Він такий, як і решта, він кладе гроші в банк у важкі часи й сидить склавши руки, поки його люди падають, зламані й розбиті; а тоді він скористається можливістю від’їдатися за рахунок своїх робітників. Він сам, його великий дім і манірні доньки — це легковажні паразити, які харчуються потом робочих мас.
Ріні вважала очевидним, що ці так звані організатори не з нашого міста. Вона розповідала нам про все це, поки ми сиділи за столом на кухні. (Обідати в їдальні ми припинили, бо батько там більше не їв. Він забарикадувався у своїй вежі, а Ріні носила йому таці з їжею.) Ці грубіяни нічого не розуміють у гідності: утягувати в усе це нас, тоді як усім відомо, що ми тут ні до чого. Нам вона сказала не звертати на це уваги, однак легше було сказати, ніж зробити.
Деякі люди лишалися вірними батькові. Ми чули, що на тій зустрічі спочатку була незгода, тоді крики, тоді бійки. Усі наче з ланцюга зірвалися. Одного чоловіка вдарили ногою в голову, і він потрапив до лікарні зі струсом мозку. То був один зі страйкарів (а тепер вони називали себе страйкарями), однак провина теж була покладена на страйкарів, бо, коли починаєш такі заворушення, хтозна, до чого вони можуть дійти?
Краще не починати. Тримати рот на замку. Значно краще.