До батька приїздила Келлі Фіцсиммонс. Сказала, що вона дуже за нього хвилюється. Боїться, що він опустився. Тобто морально. Як він міг так зарозуміло й дріб’язково вчинити зі своїми робітниками? Батько сказав їй не відвертатися від реальності. Назвав утішателькою Йова, а ще спитав: «Хто тебе на це підбив, один із твоїх червоних приятелів?» Вона відповіла, що сама на це напросилася з любові до нього, бо він, хоч і капіталіст, завжди був гідною людиною. Але тепер — вона бачить — перетворився на безсердечного плутократа. Він сказав, що не можна бути плутократом, коли ти розорений. Вона зазначила, що можна роздати своє майно. Він відповів, що його майно варте не більше за її задок, який, як він бачить, вона вільно роздає всім, хто тільки попросить. Вона сказала, що він і сам не гребував такими подачками. Він погодився, от тільки приховані витрати вийшли завеликі: спочатку вся їжа в будинку для її друзів-митців, тоді — його кров, а тепер ще й душа. Вона назвала його буржуйським реакціонером. Він її — трупною мухою. Тоді вони вже кричали одне на одного. Далі було грюкання дверима, буксування автомобіля на гравії доріжки, і на цьому все закінчилося.
Це потішило Ріні чи засмутило? Засмутило. Келлі їй не подобалася, але вона до неї звикла, і час від часу міс Фіцсиммонс добре впливала на батька. Хто її замінить? Ще якась хвойда. Краще вже знайоме зло.
Наступного тижня пролунав заклик до загального страйку на знак солідарності з робітниками «Чейз Індастріз». Вийшла постанова про те, що всі крамниці й заклади треба зачинити. Усі громадські служби. Телефони, доставку пошти. Ніякого молока, хліба, льоду. (Хто видавав ці постанови? Ніхто не думав, що вони справді йдуть від чоловіка, який їх виголошував. Він називав себе місцевим, усі й думали, що він із нашого міста, — Мортон, Морган, якось так, — але стало зрозуміло, що це помилка. З такою поведінкою він не міг бути одним із нас. Та й хто взагалі його дід?)
Отже, то був не він. Ріні сказала, що він не може бути тим мозком, який стоїть за всім цим, бо мозку в нього немає взагалі. Тут працюють якісь темні сили.
Лора переживала за Алекса Томаса. Сказала, що він якось до цього причетний, вона знає. Має бути причетний, зважаючи на його погляди.
Того ж дня до Авалону приїхав Річард Ґріффен у своєму авто й у супроводі ще двох машин. Автомобілі були великі, шикарні, з низькою посадкою. Чоловіків у них було п’ятеро, четверо — доволі кремезні, у темних плащах і сірих фетрових капелюхах. Річард Ґріффен і один із чоловіків разом із батьком пішли до його кабінету. Двоє інших стали біля дверей будинку, парадних і задніх, а ще двоє кудись поїхали в одній із розкішних машин. Ми із сестрою дивилися за цими приїздами й від’їздами з вікна Лориної кімнати. Нам сказали триматися подалі, тобто ще й не підслуховувати. Коли ми спитали в стурбованої Ріні, що ж відбувається, вона сказала, що знає не більше за нас, але буде напоготові.
Річард Ґріффен на обід не лишився. Коли він поїхав, дві машини поїхали разом із ним. Третя лишилася, і троє здорованів у ній. Вони ненав’язливо влаштувались у колишній квартирі шофера, над гаражем.
Ріні сказала, що це детективи. Мусять бути. Саме тому вони завжди ходять у плащах: ховають пістолети в кобурах під пахвами. Точніше — револьвери, вона це знала з різних журналів. Сказала, що вони тут, щоб нас захистити, і якщо ми побачимо вночі в саду когось незвичного (крім цих трьох, звісно ж), то треба кричати.
Наступного дня головні вулиці міста охопив страйк. Багатьох присутніх на ньому я ніколи раніше не бачила, а як бачила — не пам’ятала. Хто пам’ятатиме волоцюгу? Та не всі там були волоцюгами, деякі виявилися перевдягненими міжнародними агітаторами. Вони весь цей час шпигували. Як вони так швидко сюди дісталися? Казали, що їздили на дахах поїздів. Саме так ці люди й пересувалися країною.
Страйк почався мітингом біля ратуші. Спочатку були промови, у яких згадувалися штрейкбрехери та найняті компанією бандити, тоді під радісні крики спалили картонну подобу батька в циліндрі й із сигарою — хоч він завжди був байдужим і до першого, і до другого. Двох ганчір’яних ляльок у мереживних рожевих сукенках облили керосином і теж кинули у вогонь. Ріні сказала, що то мали бути ми з Лорою. Лунали жарти про гарячих лялечок. (Не оминули увагою й Лорині прогулянки містом з Алексом Томасом.) Ріні повідомила, що їй про це розповів Рон Гінкс, бо вирішив, що нам краще все знати. Ще сказав, що нам зараз не варто з’являтись у місті, люди розходи́лися — і тут уже не передбачиш. Краще нам лишатися в Авалоні, тут безпечно. Він сказав, що вся ця справа з ляльками — страшенний сором, і хотів би він дістати того, хто це придумав.
Тим закладам і крамницям на головній вулиці, які відмовилися зачинятися, порозбивали вікна. Тим, що зачинилися, теж порозбивали. Далі був грабіж і все вийшло з-під контролю. Вони вдерлися до редакції газети й розгромили її; побили Елвуда Мюррея, розтрощили типографські верстати в задній кімнаті. Темна кімната вціліла, а от камера — ні. То були дуже сумні для нього часи, про що ми чимало разів чули згодом.
Тієї ночі на фабриці ґудзиків була пожежа. Полум’я виривалося з вікон нижнього поверху, я не бачила його зі своєї кімнати, але повз Авалон на допомогу промчала пожежна машина. Звісно ж, я була стривожена, налякана, але, мушу визнати, убачала в цьому й щось захопливе. Прислухаючись до брязкоту й віддалених криків, я почула, як хтось піднімається задніми сходами. Подумала, що то Ріні, але ні. Це була Лора у вуличному пальті.
— Де ти була? — запитала я. — Ми маємо сидіти вдома. У батька й без твоїх втеч достатньо турбот.
— Я з оранжереї, — відповіла Лора. — Молилася там. Мені потрібне було тихе місце.
Вогонь змогли вгамувати, однак будівля дуже постраждала. То були перші новини. Тоді прибігла захекана місіс Гіллкоут зі свіжим пранням, охоронці її пропустили. Вона сказала: підпал, знайшли каністри від бензину. Нічний сторож лежав мертвий на підлозі з ґулею на голові.
Бачили, як із того місця втікали двоє чоловіків. Чи їх упізнали? Це не точно, але подейкують, що один із них — молодий чоловік міс Лори. Ріні сказала, що він не її молодий чоловік, а просто знайомий, ніякого молодого чоловіка в міс Лори немає. Міс Гіллкоут провадила, що, ким би він там не був, найімовірніше, цей молодик спалив фабрику ґудзиків, ударив бідолашного Ела Девідсона по голові й убив його, і краще йому не з’являтись у цьому місті, якщо він собі добра хоче.
За обідом Лора сказала, що вона не голодна. Наполягала, що зараз їй не хочеться їсти, вона складе собі тацю й поїсть потім. Я дивилася, як вона несе до себе в кімнату тацю, повну подвійних порцій кролика, гарбуза, вареної картоплі. Зазвичай їжа для неї була радше грою — таким, чим можна було зайняти руки за столом, поки інші розмовляють, або ж домашнім обов’язком, наче полірування срібла. Нудна рутина. Мені стало цікаво, коли це в неї розвинувся такий оптимістичний апетит.
Наступного дня прибули війська Канадського королівського полку відновлювати порядок. То був старий батьків полк із війни. Він дуже важко сприйняв те, що ці солдати встали проти своїх же людей — його людей або тих, кого він вважав своїми. Не треба було геніальності, щоб зрозуміти, що вони більше не поділяють його поглядів про себе, але це він теж сприйняв дуже важко. То вони любили його тільки через гроші? Здавалося, що так.
Після того, як Канадський королівський полк установив свій контроль, прибула кінна поліція. Троє поліцейських з’явилися на нашому порозі. Увічливо постукали, тоді встали в коридорі — сяючі чоботи порипують на навощеному паркеті, жорсткі коричневі капелюхи в руках. Вони хотіли поговорити з Лорою.
— Ходімо зі мною, Айріс, будь ласка, — прошепотіла Лора, коли її покликали. — Не можу йти до них сама.
Вона виглядала дуже юною й дуже блідою.
Ми з нею сіли на канапі в ранковій вітальні, біля грамофона. Поліцейські розсілися по стільцях, не схожі на тих, як я уявляла собі кінну поліцію, — надто старі, надто широкі в талії. Один був молодшим, однак головував не він. Середній завів із нами розмову. Сказав, що вони просять вибачення за те, що турбують нас у такі скрутні часи, однак ідеться про термінові справи. Вони хочуть поговорити про містера Алекса Томаса. Лора знала, що він відомий підривний елемент, радикал, який бував у таборах для безробітних, агітував і спричиняв безлад?