Сестра сказала, що, наскільки вона знає, він просто вчив тих людей читати.
Поліцейський відповів, що можна й так сказати. Та якби він був невинний, то йому нічого було б приховувати, і він з’явився б, якби це було потрібно, чи не так? Де він може бути зараз?
Лора відповіла, що не може сказати.
Він перефразував запитання. Цей чоловік під підозрою, хіба ж Лора не хоче допомогти встановити місцеперебування злочинця, який, імовірно, підпалив фабрику її батька й може бути винним у смерті вірного службовця? За свідченням очевидців, так воно і є.
Я сказала, що свідкам не варто вірити, бо хто б звідти не втікав, видно його було тільки зі спини, до того ж було вже темно.
— Міс Лора? — повторив поліцейський, не зважаючи на мене.
Лора мовила, що якби й могла сказати, то не стала б. Поки провина не доведена, людина невинна. До того ж кидати людину левам — проти її християнських переконань. Вона сказала, що їй дуже прикро через смерть сторожа, однак Алекс Томас у ній не винний, бо Алекс Томас ніколи не вчинив би нічого такого. Але більше нічого вона сказати не може.
Сестра тримала мене за руку, біля зап’ястка; я відчувала її тремтіння, наче вібрацію залізничної колії.
Головний поліцейський сказав щось про перешкоджання правосуддю.
Тут я звернула увагу, що Лорі лише п’ятнадцять і її не можна судити як дорослого. Те, що вона тут сказала, — безперечно конфіденційна інформація, і якщо вона вийде за межі цієї кімнати, наприклад, потрапить до газет, батько знатиме, кому дякувати.
Кінні поліцейські посміхнулися, підвелися й вийшли, украй пристойні й підбадьорливі. Певно, зрозуміли, що розвивати цю гілку розслідування не варто. Батько був на межі, однак друзі в нього ще лишилися.
— Гаразд, — сказала я, коли вони пішли. — Я знаю, що ти сховала його в будинку. Краще скажи мені де.
— Він у льосі, — відповіла Лора, її нижня губа тремтіла.
— Льох! — вигукнула я. — Яке безглуздя! Чому там?
— Щоб у разі чого він мав що їсти, — сказала вона й розридалася. Я обійняла її, і вона почала схлипувати на моєму плечі.
— Мав що їсти? — перепитала я. — Джем, желе, консервацію? Лоро, ти просто неперевершена.
І ми обидві почали сміятися. А тоді, як пересміялись і Лора витерла очі, я сказала:
— Треба вивести його звідти. Що, як Ріні спуститься по джем чи щось інше й наштовхнеться на нього? Та в неї серце стане.
Ми ще посміялися. Ми просто були на межі істерики. Тоді я сказала, що горище краще, бо ніхто туди не ходить. Пообіцяла, що все влаштую. Лорі краще повертатись у ліжко: помітно, що напруга сильно впливає на неї, і вона зовсім виснажена. Лора легенько зітхнула, наче втомлене дитя, тоді зробила так, як я запропонувала. Вона постійно нервувалася, носила із собою величезну вагу таємниці, наче пакунок зла, а тепер передала його мені й могла трохи поспати.
Чи вірила я, що роблю це тільки заради неї — допомагаю, дбаю, як завжди робила?
Так. Я справді вірила в це.
Я дочекалася, доки Ріні прибере на кухні й піде спати. Тоді спустилася сходами до льоху, у його прохолоду, присмерк, запах вологи й павутиння. Пройшла повз двері до комори з вугіллям, повз винний підвал. На дверях до льоху був засув. Я постукала, підняла його, увійшла. Почула шурхіт. Звісно ж, там було темно, усе світло лилося з коридору. На бочці з яблуками лежали рештки Лориного обіду — кролячі кістки. Це нагадувало примітивний вівтар.
Спочатку я його не побачила: він ховався за бочкою з яблуками. Тоді почала вирізняти в темряві коліно, ступню.
— Усе гаразд, — прошепотіла я. — Це всього лиш я.
— О, — мовив він, не стишуючи голосу. — Віддана сестра.
— Т-с-с.
Світло вмикалося ланцюжком, що звисав під лампою. Я потягла за нього — лампа загорілася. Алекс Томас підводився, вибирався з-за бочки. Боязко зігнувся кліпаючи, наче його спіймали без штанів.
— Вам мусить бути соромно, — сказала я.
— Припускаю, ви прийшли викинути мене звідси чи видати владі, — сказав він із посмішкою.
— Не знущайтесь, — відповіла я. — Мені точно не хочеться, щоб вас знайшли тут. Батько не переживе скандалу.
— «Дочки капіталіста допомагають убивці-більшовику»? — припустив він. — «Розкрито любовне гніздечко поміж банок із джемом»? Ви про такий скандал?
Я насупилася. Жарти тут були недоречні.
— Заспокойтеся. Між нами з Лорою нічого немає, — сказав він. — Вона чудова мала, але ж майбутня свята, та і я не викрадач дітей.
Він уже зовсім підвівся й тепер струшував пил з одягу.
— То чому вона вас ховає? — запитала я.
— Це питання принципу. Я попросив, і вона мусила погодитися. Я для неї цілком підпадаю під правильну категорію.
— Яку категорію?
— Гадаю, «братів наших менших», — мовив він. — Якщо процитувати Ісуса.
Як на мене, то було доволі цинічно. Тоді він пояснив, що натрапив на Лору випадково. Зустрів її в оранжереї. Що він сам там робив? Ховався, ясна річ. А ще він сподівався поговорити зі мною.
— Зі мною? — сказала я. — До чого тут узагалі я?
— Я був певен, що ви матимете якийсь варіант. Ви практична дівчина. Ваша сестра не така…
— Схоже, Лора цілком упоралася, — різко промовила я.
Мені не подобалося, коли інші критикували сестру, її наївність, неоднозначність, безпорадність. Критикувати Лору могла тільки я.
— Як вона провела вас повз тих чоловіків у дверях? — спитала я. — Тих, у плащах?
— Навіть чоловіки в плащах іноді мусять відлити, — кинув він.
Ця вульгарність застала мене зненацька, настільки вона не в’язалася з його ввічливістю за тим обідом. Однак то міг бути зразок сирітського збиткування, яке передбачала Ріні. Я вирішила на нього не зважати.
— Припускаю, це не ви підпалили фабрику, — сказала я.
Хотіла, щоб це прозвучало саркастично, однак він усе сприйняв не так.
— Я не такий дурний, — сказав він. — Просто так нічого не підпалюю.
— Усі думають, що то були ви.
— Однак не був. Але деяким людям було б дуже зручно так уважати.
— Яким людям? Чому? — цього разу я не кепкувала з нього, а справді була спантеличена.
— Подумайте головою, — відповів він і замовк.
Горище
Я взяла одну зі свічок, які лежали на кухні на випадок вимкнення світла, запалила її, провела Алекса Томаса з льоху через кухню нагору сходами, тоді до горища ще одними, вужчими сходами, і влаштувала його за трьома порожніми скринями. В одній із них, кедровій, лежали старі ковдри, з них я зробила постіль.
— Ніхто сюди не прийде, — запевнила я. — А якщо хтось і зазирне, ховайтеся під ковдрами. Не ходіть горищем: кроки можуть почути. Не вмикайте світло.
(На горищі, як і в льосі, висіла одна лампочка з ланцюжком.)
— Уранці принесемо вам поїсти, — додала я, не знаючи, як дотриматися цієї обіцянки.
Спустилася вниз, тоді повернулася з нічним горщиком, мовчки поставила його на підлогу. Це була та деталь, яка завжди турбувала мене в розповідях Ріні про викрадачів: як бути зі зручностями? Коли тебе зачиняють у підвалі — то одне, зовсім інше — опуститися до присідання в кутку, притримуючи спідницю.
Алекс Томас кивнув і сказав:
— Молодець. Справжній друг. Я знав, що ви практична.
Уранці ми з Лорою пошепки перемовлялися в її кімнаті. Обговорювали, як нам тепер діставати їжу та питво, як потрібно бути обережними, як виносити нічного горщика. Одна з нас прикидатиметься, що читає, і нестиме варту в моїй кімнаті, не зачиняючись: звідти видно двері до сходів на горище. Інша приноситиме, що треба. Домовилися, що будемо робити це по черзі. Головна проблема — Ріні, вона точно відчує щось, як будемо надто скрадатися.