Ми не придумали нічого на той випадок, якщо нас викриють. Такого плану в нас не було. Сама імпровізація.
Першим сніданком Алекса Томаса стали скоринки від наших грінок. Як правило, ми не їли їх, аж поки нам не нагадували про це, — Ріні досі мала звичку говорити: «Пам’ятайте про голодуючих вірмен», — однак цього ранку, коли вона подивилася на наші тарілки, скоринок не було. Вони вже лежали в темно-синій кишені Лориної спідниці.
— Певно, Алекс Томас — голодуючий вірменин, — прошепотіла я їй, коли ми поспіхом піднімалися сходами. Але Лора не усміхнулася. Вона вирішила, що це точне порівняння.
Ми навідувалися до нього вранці й увечері. Здійснювали набіги на комору, крали залишки їжі. Контрабандою проносили сиру моркву, шкірки від бекону, надкушені варені яйця, складені разом шматки хліба, промазані маслом і джемом. Якось навіть ніжку смаженої курки — небезпечний крок. А ще — склянки води, горнятка молока чи холодної кави. Порожні тарілки ми складали під ліжками, аж поки на горизонті не розвиднювалося, а тоді мили їх у нашій ванній перед поверненням до кухонної шафи. (Це робила я: Лора була надто незграбна.) Хорошу порцеляну не брали — а як щось розіб’ється? Навіть звичні, повсякденні тарілки могли помітити: Ріні все пильнувала. Тож ми були дуже обережні з посудом.
Чи підозрювала нас Ріні? Гадаю, так. Вона завжди могла викрити наші задуми. Але ще Ріні розуміла, коли краще робити вигляд, що не знаєш, що відбувається. Гадаю, вона готувалася сказати, що нічого не підозрювала, якщо нас спіймають. Одного разу завважила, що годі вже нам тягати з комори родзинки, ми поводимося, як бездонні бочки, звідки це в нас раптом з’явився такий апетит? І зникнення чверті гарбузового пирога її роздратувало. Лора сказала, що з’їла його в раптовому нападі голоду.
— Що, разом зі скоринкою? — уїдливо спитала Ріні. Лора ніколи не їла скоринки від її пирогів. Ніхто не їв. Навіть Алекс Томас.
— Я згодувала її птахам, — сказала Лора.
І не збрехала: саме це вона потім і зробила.
Спочатку Алекс Томас справді цінував наші старання. Сказав, що ми хороші друзі й без нас йому прийшов би кінець. Тоді йому захотілося курити — він аж помирав без диму. Ми принесли йому трохи сигарет зі срібної коробки на піаніно, але попередили, що він мусить обмежитися однією на день, бо хтось може помітити дим. (Цей припис він проігнорував.)
Тоді він сказав, що найгірше в горищі — відсутність можливості помитися, що його рот уже як канава. Ми вкрали стару зубну щітку, якою Ріні чистила срібло, відмили її, як могли; чоловік сказав, що це краще, ніж нічого. Одного дня ми принесли йому таз, рушник і теплої води. Він зачекав, доки внизу нікого не буде, і вилив брудну воду з вікна. Тоді йшов дощ, тож земля під вікном і так була мокра й калюжу ніхто не помітив. А дещо пізніше, коли нікого не було поряд, ми спустили його вниз і замкнули в нашій спільній ванній, щоб він міг помитися як належить. (Ріні ми сказали, що допоможемо їй і приберемо у ванній самі, на що вона відповіла: «Дивам просто краю нема».)
Поки Алекс Томас мився, Лора сиділа у своїй кімнаті, я — у своїй, і кожна охороняла свої двері до ванної. Я намагалася не думати про те, що там відбувається. Було боляче уявляти його без одягу, і нестерпно намагатися зрозуміти чому.
Про Алекса Томаса писали газети — не лише наша місцева. Там ішлося, що він палій і вбивця, до того ж найгіршого ґатунку, із тих, хто холоднокровно вбиває з фанатизму. У Порт-Тікондерозі він з’явився, щоб проникнути в робоче середовище й посіяти сім’я розбрату, і, як свідчать заворушення та страйк, йому це вдалося. Він є прикладом того зла, яке несе із собою університетська освіта: розумний хлопець, навіть занадто, який опинився під впливом поганої компанії й іще гірших книжок. Цитували слова його прийомного батька, пресвітеріанського священика, який сказав, що щоночі молиться за Алексову душу, але ж це покоління — покоління гадюк. Не обійшли увагою й те, що він урятував Алекса малюком від жахіть війни: хлопчик був головешкою, вихопленою з полум’я, однак, приводячи чужого до власного дому, завжди ризикуєш. Малося на увазі, що такі головешки краще там і лишати.
На додачу до цього поліція надрукувала плакати із зображенням Алекса й порозвішувала їх на пошті та в інших громадських місцях. На щастя, фото було не надто чітке, та й Алекс тримав руку перед собою — вона частково прикривала його обличчя. Це був знімок нас трьох, зроблений на пікніку фабрики ґудзиків. (Звісно ж, нас із Лорою з обох боків вирізали.) Елвуд Мюррей повідомив, що з негатива можна було б надрукувати більш чітку світлину, однак коли він узявся його шукати, то не знайшов. І це не дивно: після руйнування редакції чимало всього було пошкоджено.
Ми приносили Алексу вирізки з газет і навіть один із плакатів: Лора зірвала його з телефонного стовпа. Він читав про себе зі страхом і розпачем.
— Вони хочуть мою голову на таці, — сказав.
За кілька днів він спитав, чи не принесемо ми йому паперу для писання. Від містера Ерскіна нам лишився стос зошитів, який ми принесли разом з олівцем.
— Як думаєш, що він там пише? — спитала Лора.
Ми ніяк не могли дізнатися. Щоденник полоненого на власний захист? Можливо, лист комусь, хто може його врятувати. Але він не просив нас нічого відправляти, тож це був не лист.
Догляд за Алексом Томасом зблизив нас із Лорою більше, ніж будь-коли. Він був нашою таємницею й доброчесністю, яку ми нарешті могли розділити. Ми були малими добрими самаритянками, які піднімають із канави чоловіка, що впав поміж злодюг. Ми були Марією й Марфою, які прислуговують… ну, не Ісусу, навіть Лора так далеко не зайшла, але було зрозуміло, хто з нас яку роль виконував. Я мала бути Марфою, зайнятою домашньою роботою десь на тлі, вона ж — Марією, яка кладе чисту відданість до ніг Алекса. (Що обирає чоловік? Яйця з беконом чи поклоніння? Іноді одне, іноді інше — залежно від того, наскільки він голодний.)
Лора носила недоїдки вгору сходами так, наче приносила жертву в храмі. Носила нічний горщик униз тими ж сходами, як реліквію чи дорогоцінну свічку, яка от-от згасне.
Уночі, коли Алекс Томас був нагодований і напоєний, ми говорили про нього: який він мав вигляд того дня, чи не надто схуднув, чи не кашляв, бо ми не хотіли, щоб він захворів. Що йому може знадобитися, що вкрасти для нього наступного дня. Тоді залізали по своїх ліжках. Не знаю, як Лора, та я уявляла його на горищі просто наді мною. Він теж, певно, намагався заснути, крутився у своєму ліжку зі цвілих ковдр. Тоді засинав, бачив сни, довгі сни про війну та вогонь, про зруйновані селища, устелену уламками землю.
Не знаю, коли ці видіння змінилися снами про переслідування й утечу, не знаю, коли я з’явилася в цих снах, тримаючи його за руку, утікала з ним у сутінках геть від палаючого будинку через зморщені грудневі поля, розриту землю, яку починав сковувати морозець, до темної смуги далеких лісів.
Але то насправді були не його сни — того я не знала. Сни були мої. У них горів Авалон, його рештки розсипалися по землі — святкова порцеляна, севрська чаша з пелюстками троянд, срібна коробка для сигарет, що стояла на піаніно. Самé піаніно, вітражні вікна з їдальні — криваво-червоний кубок, розбита арфа Ізольди — усе те, від чого я прагнула втекти, так, але ж не через руйнування. Я хотіла поїхати з дому, але він мусив лишатися на місці й чекати мене, незмінний, щоб я могла повернутися до нього, коли захочу.
Якось, коли Лори не було вдома, — це вже стало безпечно, чоловіки в плащах та кінні поліцейські поїхали, і на вулицях знову запанував порядок, — я вирішила зайти на горище сама. У мене було для нього приношення — жменя смородини та сушених фіг, яку я взяла з начинки для різдвяного пудингу. Спочатку провела розвідку — Ріні була зайнята теревенями з місіс Гіллкоут на кухні; тоді піднялася до дверей на горище, постукала (у нас уже був свій узгоджений стукіт: один удар, за ним іще три дрібні) і навпочіпки піднялася вузькими сходами.
Алекс Томас згорбився біля маленького овального віконця, намагаючись скористатися з того світла, яке воно давало. Вочевидь, він не розчув мого стукоту, бо сидів до мене спиною, накинувши одну з ковдр на плечі. Начебто писав. Я відчувала запах сигаретного диму: так, він саме курив — ось сигарета в його руці. Навряд чи було розумно тримати її так близько до ковдри.